Вряди-годи вибухала гроза. Блискавка рвала небо, немилосердно гуркотів грім. Він сидів у колибі і фантазував, яка вона, Франція. «Гуцули — нащадки гуґенотів, які заснували Коломию і Жаб’є, — розповідав учитель. — Ще й нинька жаби — національна страва французів». Він пробував уявити, як французи їдять жаб. Бридкущих, ослизлих, банькатих. Вчитель торочив, буцім французи витончені. Які то, витончені? Були слова, які, хоч як до них підступав, вислизали від нього; вони не мали запаху і нічого не викликали.
Підстеріг жабу, засмажив і спробував з’їсти. Його знудило, і він виблював. Ні, він не зміг би жити у Франції; не витримав би й одного літа — навіть заради винограду, не кажучи про слимаків, хоч якби був біблійним Змієм, спокушав би не ябками, а солодкими, наче сироп, виноградними ґронами. Та він не був Змієм. Був пастухом, звичайним хлопчиною, селянським сином. Уже наступного дня новина про те, що йому пороблено, докотилася до села.
Його знесли в долину, й ворожка зливала віск і клала сірники. Два тижні провів у ліжку. Його трясла рідкісна в наших краях пропасниця, проте вже третього тижня став такий, як був. «Це все той мудрагель! — супився батько. — Мастак забивати дітвакам баки», а мати стійко мовчала. «І траʼ ʼму світ за очі ходити?» — невдоволено шамкала баба, а мати смиренно відказувала: «Нехай уже». Батько нишкнув, тоді як мати плекала надії на майбуття.
І надії справдилися. Французька допомогла вступити в університет за цільовим скеруванням. Одного дня він вернеться на місце вчителя і директора, буде близько, лише через гору. Він розповідатиме таким самим, яким оце допіру був, дітям про французів, які їдять жаб, і за це йому так само, як теперішньому вчителеві, з району привозитимуть зарплату, а селяни приноситимуть яйця, шинку і бринзу.
Двічі на тиждень мати, хоч що би робила, виглядала його. Двічі на тиждень у село приїздив пазик. Іноді пазик зупинявся перед останнім пагорбом. «Далі не поїду», — затинався водій, і селяни мовчки виходили. Іноді пазик таки виринав на пагорбі, а за ним пасажири, які його відчайдушно пхали. На пагорбі пазик зупинявся, люди заходили через низькуваті рипучі двері, й автобус з гуркотом вкочувався в село, здіймаючи куряву. Домашнє птаство, звикле пастися, де заманеться, з ґвалтом кидалося до рідних подвірʼїв. Скреготіли гальма, і пасажири знову виходили, тепер уже біля зупинки, викладеної мозаїкою. Взимку, коли сніг засипав довкілля щедрими кучугурами, пазик не курсував.
«Ви розмовляєте по-французьки?» — запитали його на вступній співбесіді. «Ві», — відповів ствердно. І на всі наступні питання відповідав чемно і незворушно «Ві». «Він за цільовим», — прошепотів на вухо голові комісії її секретар, відповідальний за документи вступників. «Ви вільні», — кивнув голова, тепер уже українською.
Голова сам походив із села. Він прибув у чуже йому місто і досяг вершин, на які здатний претендувати сільський парубок. На селі ще жила його старенька матір, яку час до часу навідував. Односельці сприймали його за міністра, хоча мав не «Волгу», а лише «Ладу», і неабияк пишалися. А він почував слабкість до дітей із віддалених сіл і глухих хуторів, упізнавав у них себе, колись достоту такого ж недорікуватого. Йому здавалося, що то він сам стоїть перед собою, мнеться з ноги на ногу, шаріється і не може промовити слова — він тодішній перед собою теперішнім. Його зуб на міщухів, дарма що вже десятки років як мешкав у місті, обернувся благом не для однієї сільської дитини.
Спочатку його тягло назад у село, до батьків, на природу, серед якої виріс і знав назубок усі закапелки — яри, стежки, провалля, дерева і фактуру кори. Поволі він звик до міста, змирився з тим, що треба вчитися. Тугу за Карпатами витужував над підручником. Його французька була жахливою, але він докладав зусиль, учив слова, заганяв їх, наче овець, до кошари. А вночі йому снилися янголи, які муркотіли французькою. І дерева гомоніли французькою, і селяни, і родичі. Його цьоця окликувала його хрипким голосом Патрисії Каас, яку безперервно крутив його сусід у гуртожитському блоці, четвертокурсник Іван, якого всі звали Жаном і який походив так само, як він, з гірського села.
Доки одного разу з’явилася нідерландська. Належало вибрати другу мову. «Ви вибрали нідерландську», — привітав його заступник декана, відповідальний за навчальний план.
Насправді не вибирав ні нідерландської, ні друмбалаланської (не здивувався б, якби така існувала). З нього досить французької, якої також не вибирав. Так само як не вибирав село, де народився, ні рідного дому, ні батьків. Його записали на нідерландську, понеже решту мовних груп на той час вже повністю вкомплектували.