Так він прийшов на своє перше заняття нідерландської. Викладач мав круглі окуляри, що випромінювали невичерпний оптимізм. Групу наповнювали майже всі такі самі, як він, невдахи, які вчасно не записалися або з якихось інших причин не потрапили на яку-небудь престижнішу мову.
Він не розумів, нащо йому ще нідерландської, якщо для того, аби вернутися на село і вспадкувати місце вчителя, який, давно вбившись у літа, все ще тягнув лямку завнача й директора, досить французької. Впровадити замість французької нідерландську? Навіть якщо директор, яким він, очевидячки, сам і буде, підпише дозвіл, чи заподіє він таке сільським дітям?
Усамітнювався по закутках неопалюваної університетської книгозбірні, залишався на вихідні в гуртожитку; коли була зима, утеплював різним лахміттям вікна, через які хуртовина наносила смушеві купки снігу, тренувався проказувати звуки, вчився хрипіти, вимовляючи нідерландське «g», доки захворів і два тижні пролежав у ліжку, звідки швидка забрала його з двостороннім запаленням легень. Повернувшись в університет, він уже хрипів так, як належить хрипіти, вимовляючи нідерландське «g».
Тоді викладач і бовкнув про тисячу ґульденів. Як і всі, він поставився скептично. Скепсис — друга вдача селянина, понадто того, який опинився в місті. Але й природі, яку знає, селянин теж не йме віри, покладаючись винятково на себе (і ще трохи, мабуть, на Всевишнього).
Поступово йому почало здаватися, що не так воно вже й неможливо, те, що сказав викладач. Ще згодом йому здалося, що таке навіть вельми ймовірно. Двоюрідний брат його діда, припливши з заробітків в Америці (щоправда, коли то було), розповідав, що Нідерланди — то так, як рай на Землі. В Нідерландах море наносить поживний мул — кидаєш насінину і невзабарі колоситься урожай. Нідерландські корови мають найбільше вим’я, нідерландські огірки найдовші в світі, а нідерландські квіти ніколи не в’януть.
І він почав виявляти старанність. Ту наполегливість, яка вирізняє селянина ще в другому і навіть третьому коліні потому, як він перебрався до міста, і яку помилково сприймають за впертість. Він учив слова, харчав по бібліотеках і гуртожитках, випльовуючи згустки, що залишилися після хвороби, говорив діалогами й боявся відбігти глузду. Він навчився сяк-так мови, не так уже й кепсько, викладач називав його своїм найкращим студентом і ставив за приклад для інших: «Попам’ятаєте мої слова — він ще потрапить до Нідерландів».
Коли то буде! Втім, одного дня нідерландці раптом зʼявилися. Зненацька взялися американці і німці, навіть кілька французів, прапрапраправнуків дюка де Рішельє, патрона Одеси, куди йому виділили путівку в санаторій, якою так і не скористався, бо, попри кепське сполучення, своя сорочка (читай: рідне село) ближча до тіла, ніж далеке портове місто. Стояв неприторенно на подвір’ї лаври, куди їхню групу привезли на екскурсію. Почувши хрипке «g», озирнувся і побачив гуртик туристів, чоловіків та жінок. Жінки саме запинали придбані в халабуді хустини.
Він несміливо підійшов і привітався. Туристи заусміхалися, здивовані й зворушені рідною мовою, маленькою мовою північного побережжя, якої ніхто ніде не вивчає. Він не все розумів, однак говорив так, як знав. Поплентався вслід за ними, тлумачачи, що бачив і чув. На знак вдячності йому подарували плитку швайцарського шоколаду й кілька тюльпанних цибулин.
Загубивши своїх, добирався назад принагідним транспортом. Написав листа у рідне село: «Мамо, надсилаю Вам цибулини тюльпанів. Посадіть їх, прошу, під вікном коло хати — хай цвітуть і тішать зір згадкою про Вашого сина». Цибулини і лист сховав у бандерольку, доклавши торбинку цукерок — карамельок, тузиків, барбарисок: тих самих, які купують, коли лаштуються на село. Швайцарський шоколад, який йому так хотілося скуштувати, подарував комендантці гуртожитку, отримавши ще на один рік кімнату — останній, який мав навчатися.
Нідерландців більше не було. Марно чекав на їхню появу, як на півдні чекають дощу, на півночі — сонця, в їхньому селі — на весну й ласку Господа. Закінчив університет, проте й далі зволікав, без надії невідь на що сподіваючись. Йому здавалося, ось-ось вони зʼявляться, ті, кому присвятив стільки зусиль, але їх не було і не було. Пішов ще на рік домовитися про гуртожиток, однак плитка швайцарського шоколаду давно закінчилася, а нової не мав.
Тисячу ґульденів! В університеті він занедбав французьку, однак навіть тієї, що знав, цілком вистачило б — учні сільської школи більше подужати не встигали.