Три довгих місяці тривала виснажлива боротьба, і три довгих місяці Марічка не відходила ні на крок. Чула, як у гарячці шепотів «Тисячу ґульденів...», балакав незнайомою мовою, вихриплюючи чужі їй слова брудно-червоними згустками, доки якогось разу з горла полилася кров. Жінка схилялася над ним, цілувала пойняте пропасницею чоло, втішала, та він не чув.
В одну з тих поодиноких митей, коли відроджується, здавалося б, уже померла надія, щоб через хвилю померти знову, Марічка приклала його змарнілу, мов гілка дерева, що всихає, долоню до свого лона. «Хлопчик», — промовила лагідно. Тоді він звернувся до неї, як просять про найдорожче: «Пообіцяй, коли виросте, віддати його на нідерландську». І вона, ні секунди не вагаючись, пообіцяла.
Одного весняного ранку голосніше защебетали птахи і бруньки на деревах зробилися більшими, ніж напередодні. Марічка прочинила вікно, щоб впустити свіже повітря, а з ним сонячний промінь і крихту життя.
«Нідерланди», — прошепотів він потрісканими, наче земля без дощу, губами. Щаслива усмішка оповила його рот.
То було останнє в його житті слово.
Він мріяв побувати у Нідерландах.
Його поховали в рідному селі.
На його могилі ростуть тюльпани.
Викладач нідерландської, який досяг пенсійного віку, продовжує працювати — немає нікого, хто прийшов би йому на заміну. Він носить ті самі круглі окуляри. Його волосся ще більше посивіло. Щоб заохотити студентів, він розповідає про доброчинний звичай раз на рік дарувати тисячу ґульденів — одного разу він отримав їх за вміння розмовляти нідерландською.
Повернення
По один бік — фабрика, по другий — складські приміщення. Ніздрі ввібрали холодний запах зимового вечора, перемішаний з рештками їдкого повітря пізньої осені. Невдовзі закружляють сніжинки — можливо, ще цієї ночі: легкі, невагомі, вони боязко і допитливо торкатимуться поверхонь. Захотілося згребти грудку і кинути. І, як тоді, почути у відповідь кришталевий сміх.
З батьківської оселі пішов, нічого не взявши, крім сили в руках й атестата про середню освіту. Коли потяг застукотів рейками, спершу ліниво, а потім швидше і швидше, заплющив очі. Стук-стук — стукотіли колеса, чух-чух — випускав пару локомотив, ту-тууу — застерігала, наближаючись до переїздів, сурма, далі і далі відносячи від міста, в якому народився і виріс, у невідомість, у далеч — забути-забути-забути...
Та досить було найменшої необачності, як воно наверталося: то книжкою з пригодницьким колажем на обкладинці і сторінками, хаотично покресленими олівцем; то деталями металевого конструктора, що зберігався під розкладеним диваном, який правив за ліжко; то змайстрованими будинками та фортецями; то самоскидом, здатним вмістити піщин, скільки секунд збігло відтоді, як востаннє наповнював його.
Скинув плечима, мовби струшуючи невидимий сніг. Ніби спогади — порошинки. Зненацька шугнула жага з необорною силою, обпікши вогняними крилами. Інстинктивно розправив плечі — подібно до птаха, що міриться злетіти.
Наче не жив. Прокидався, вставав, вмивався, одягався, снідав, йшов і приходив, працював і вкладався спати механічно. Наче то не він, а хтось сторонній орудував його руками, користувався ногами, водив електроголяркою, збираючи нерівно покромсану щетину. Мовби щойно з останнім волоском усунуто перешкоду, що відділяла його від себе, і те далеке, давно, здавалося б, забуте, наблизилося впритул.
Провалля без минулого і майбутнього, і він над ним. Й ось береги раптом зійшлися, звихрившись сумʼяттям, швиргонувши на ту вулицю, якою розпрощав дитинство і юність, а йому ж не виповнилося й сімнадцяти.
Й ось він тут, далеко звідти, мов на іншій планеті. Крикливі вітрини, яскраві світла. Хоча настав вечір чорної пʼятниці, біліло, як вдень. Великі кулясті світильники сяяли над пішохідною зоною, наче люстри у танцювальній залі. Люди скуповувалися і плуганились далі, з голови до пʼят обвішані пакунками; ресторани й кавʼярні до решти залюднилися, навколо панували такі гамір і метушня, ніби попереду не Різдво, а кінець світу.
Мелодія, що тихо млоїлася з відчинених дверей кафедрального собору, повабила ступити досередини; десь там, в протилежному кінці, в півсутінках грав орган. Чоловік ураз опинився в іншому світі. Обабіч входу на високих тримачах покоїлися наповнені освяченою водою мармурові чаші. Проминув їх і зупинився, полонений дивовижною красою звуків, наче відкривалися і закривалися не клапани, а крихітні віконця у нескінченність. Звуки злинали чарівними птахами і танули, за ними спурхували нові і нові, і вони також зникали, та не згасала мелодія.