Його увагу привернула ікона праворуч під деревʼяним дашком, перед якою вирядкувались одна за одною з десяток порожніх лав; крім нього і таємничого органіста, в цьому велетенському приміщенні, що нагадувало корабель, не було жодної душі.
Богородиця вибивалася з суворої простоти, що здіймалася від камʼяних плит рифленими колонами вгору під темне склепіння, вільне від біблійних і будь-яких інших сюжетів. Осяяна позолотою, нагадувала ікони там, звідки прибув і куди завтра повертатиметься. Трохи обіч танцювали поодинокі вогники, мов перетворені на тремтливе світло молитви.
Вкинув монету, взяв свічку і вирівняв ґніт. Прихилив її до однієї з тих нечисленних свічок, що горіли на підвищенні. Ґніт спалахнув, наче вогник одного життя запалив вогник іншого.
Полумʼя затремтіло, а вже за мить впевнено потяглося вгору. Поставивши свічку, заворожено дивився й дивився, доки її вогник злився з вогником інших свічок в нерозривне сяєво.
Покинувши собор, наче зійшовши з корабля, знову опинився в порту достатку, сповненому неонового мерехтіння і метушні.
— Одного дня він зʼявиться серед нас, та ніхто не відає, коли це станеться... Й ось він прийде в подобі дітвака, що жодний не впізнає його... І так само, як ми всі повернемося колись у наш дім... По правді кажу вам...
Проповідника ніхто не слухав. Босоногий, вбраний у коричневу сутану з каптуром за кремезними плечима, підперезаний грубою мотузкою, він вивищувався над натовпом, розпростерши руки, наче гамував розбурхані хвилі. Було в його постаті і в тому, що говорив, щось безнадійно позачасове. Він звертався до перехожих, а вони сахалися його, мов причинного; поодиноких, кого зупиняла кумедність видовища, людське море підхоплювало і несло далі.
— Темний тунель... в кінці якого явиться світло істини...
Перетнувши майдан, попростував вулицею, перехресною до тієї, якою прийшов, — через те, що вужчою, ще залюдненішою: перехожі, реклама, ілюмінація злилися в мерехтливий калейдоскоп.
Бутіки спокушали крикливими рекламами, заманювали знижками, засліплювали чепурними вітринами. На вході до сувенірної крамниці забавковий ведмідь крутив катеринку. Звір раз у раз кивав, мовби вклонявся. Раптом ведмідь зупинився й мелодія на секунду завмерла.
Навстіж відчинені двері запрошували в тісний простір, густо нашпиканий абищицями, що тулилися на столику, заповнювали полиці шаф уздовж стін, звисали на тонких шворках зі стелі. Кілька туристів, яких строкатий, недоладний, непотрібний і водночас кумедний мотлох заманив досередини, розгублено роззиралися. У вітрині сяяли різновеликими усміхами різдвяні зірки.
Чоловік відійшов на чималу відстань, а джінґлбелз все ще досягав його слуху. Чув його, чекаючи на трамвай. Чув, як зачинилися двері вагона. Чув, коли трамвай рушив. Чув, проїхавши чимало зупинок. Чув, завертаючи в браму. Вже піднімався сходами будинку, де мешкав, а мелодія знай бриніла в вухах.
Вернувшись з роботи, падав у ліжко, даючи собі вволю відпочити перед неблизькою дорогою. Цього ж разу, замість роздягнутися, опустився на стілець і так сидів край столу, підперши рукою голову, мовби про щось розмірковував, а тоді викурив цигарку, зиркнув на годинник, підвівся і пішов. Наче не гарував від ранку до ночі по десять, дванадцять і чотирнадцять годин день у день, шість днів на тиждень, крім останньої суботи, дня відʼїзду.
Хвилі людського моря розбурхали, щось невловне окрилило його. Мовби передалася енергія вогників у храмі; полумʼя свічки, яку запалив; сяєво вуличної ілюмінації і строкатих реклам; тепло серць, в лад із якими калатало його власне; невигадлива різдвяна мелодія катеринки.
Ліг спати, так і не повечерявши. Довго лежав із розплющеними очима, і щойно коли вони заплющилися, стих джінґлбелз.
Прокинувсь опівдні. Крізь вузесенькі шпарки проникало скупе денне світло.
Коли підняв жалюзі, в кімнаті посвітлішало лише трохи більше. Таке вікно мало би відкривати панораму, від якої перехоплювало би подих; до нього підходили б, розпочинаючи день, а ввечері милувалися сяєвом освітлених вікон та вуличних ліхтарів, що зливалися б у далині в неперервно-розмиті лінії.
Фарба облущилася, оголивши деревину. Вікно виходило в шахту, що розокремлювала будинки, мовби опинилося не на своєму місці — подібно до людини, яка розминулася з долею.