Сонце не зазирало досередини ні о цій, ні о жодній іншій порі дня і року, навіть найпогіднішої часини, утім, стіни створювали затишок, що не залежав ні від погоди, ні від мешканців, ні від того, чи в приміщенні хтось перебував.
Погляд впирався у дикий виноград, що вився, чіпко тримаючись вусиками. Коли прибував, лози вкривала яскрава зелень, наче хтось закуртинив мур, щоб приховати безнадійну сірість. Коли близився час відʼїзду, листя жовкло, відтак, спалахнувши жагучим багрянцем, тьмяніло, як вогник догорілої свічки.
Термометр зазирав до кімнати, вивчаючи людину за склом. Наче дивувався, що чоловік іще тут.
А той дивився на проділки, його лице зсудомилося, мов від болю; наче хотів зрушити стовпчик, що вже другий тиждень не посувався ні вгору, ні вділ.
Мур будинку напроти відступив, а голі виноградні лози перетворилися на сіру павутину — останній листок опав багато днів тому.
Так вони дивились один на одного, чоловік і термометр.
— Ти давно мав відʼїхати, чого ж баришся? — запитував чоловіка.
— Хочу дочекатися снігу, — відказував той.
— Нащо?
— Я ще ніколи не бачив снігопаду в цьому місті.
— Він такий, як скрізь, нічого іншого тобі не відкриється.
— Хочу спостерігати, як сніг застилає тротуари, дерева, лави, як осідає на плечі й шапки людей.
— Що в цьому особливого?
— Не знаю, — чоловік знизав плечима.
— За всі роки ти жодного разу не зазимував тут.
— Це правда.
— Чому?
— ...
— Залишайся.
— Не можу.
— Тобі немає куди їхати. На тебе ніхто не чекає.
Чоловік здригнувся.
— Це не зовсім так.
Раптом він завагався.
— Залишившись, я побачив би, як вкривається кригою річка. Як їздять на ній ковзанярі.
— Таких міцних морозів тут майже не буває.
Чоловікові здалося, ніби стовпчик термометра зрухнувся. Підходячи до вікна, плекав надію побачити, як пролітають за склом сніжинки.
— Все-таки я повертаюся, — сказав, наче переконував сам себе. Мовби хотів почути заперечення, однак співрозмовник мовчав.
Відволікся від термометра, і мур з голими лозами і ямкуватим тиньком, наче посічений віспою, знову забовванів перед очима.
Чекав, коли випаде перший сніг. На білі цятки, що мерхнутимуть на ще не промерзлій землі. З хвилі на хвилю вони закружляють в повітрі, він дивитиметься, як вони танцюватимуть, як кушпелитиме ними хурделиця.
Із зашмульганої підвісної шафки добув пательню, поставив на вогонь і линув олії. Масна рідина розійшлася тефлоновим днищем. Чоловік відставив олію назад на стіл. Де підтекла, налипло порохів, і ті місця на пляшці нагадували струпи.
Не надто яскраве освітлення надавало рідині всередині насиченішого відтінку, створюючи враження чогось знайомого, щемного, проте олія в пластиковій пляшці не мала ні запаху, ні бурштинової барви, і лише сонях з довгими жовтогарячими пелюстками на етикетці, що відгалужувалися, мов проміння від сонця, вказував на її походження.
Коли рідина взялася потріскувати, мовби пускала електричні розряди, чоловік розкрив картонний лоток.
Підвісна шафка кріпилася між газовою плитою й умивальником. Колись під нею стояв пенал, про що нагадував відбиток на стіні, наче хтось відтінив периметр. Той, хто приладнував, розраховував на її подвійне використання — кухонної й одночасно шафки для косметики й особистої гігієни, однак заповненою була лише нижня полиця. Від гри холоду і тепла, від вологи й пари сіре покриття на згинах відклеїлося, оголивши тирсу, що набрякла і повільно викришувалася.
Харчі тулилися на столі, та навіть якби в помешканні був холодильник, чоловік не надто потребував би його. Його влаштовувало скупе вмебльовання: підвісна шафка, стіл, стілець. Ще один, поламаний, стояв у кутку: якби, втім, потреба, чоловік без великих труднощів поремонтував би його.
Помешкання лише умовно можна було так назвати, і «кухня» хіба віддалено нагадувала те, як її уявляють, одначе це не засмучувало: сестра самотності — невибагливість.
Оселя складалася з двох приміщень неоднакової площі, виходок містився зовні, а душ чоловік приймав, поливаючись водою з металевого кухля. Пластикова ванна, що нагадувала велику балію, в якій також прав одяг, — єдине надбання. Решта — від скупого вмебльовання до такого самого скупого начиння — здавалося таким же ветхим, як сам будинок.
Зчовгані деревʼяні сходи вели на другий поверх. Помешкання розташовувалося праворуч, за помпезними вхідними дверима, чий вигляд геть не відповідав тому, що вони відкривали. Високі, вифарбувані начорно стулки навіювали враження світлого та просторого житла з численними спальнями, тоді як були єдиними, за якими не було жодних інших.