Кухню від кімнати відокремлювала ширма, відсунута і схоплена металевим кільцем; спекотного літа обʼєднаний простір вділяв щедріше прохолоди, а восени з кімнати на кухню йшло тепло. Чоловік підтримував такий-сякий лад, не докладаючи особливих зусиль: він проводив тут не так вже й багато часу — ночі, в які спав, і неділі, якщо нікуди не вирушав. Людина потребує даху над головою — бодай такого, як цей, пристанку.
На відміну від спальні, кухня не мала вікна. Колись вона утворювала зі спальнею спільний простір, розділений згодом на дві нерівні частини: одна, продовгувата, правила за коридор і кухню, друга, просторіша, — за вітальню і спальню. Внаслідок перебудови кімнатне вікно мовби змістилося, а на відгородженій кухні доводилось користуватися штучним освітленням — навіть тоді, коли в небі не було жодної хмарки.
Ліворуч від вхідних дверей стояло підвищення для взуття з коритцем для скрапування води, а вгорі над ним кріпилися гаки з високо задертими носами, на одному з яких висіла куртка.
Коли літо минало й наставала сповнена сльоти та туманів осінь, чоловік проводив неділю, не виходячи з дому. В такі дні лихий господар не вигнав би пса надвір. Напівлежав, заклавши руки під голову, а за склом безупинно мжичило.
У такі неділі не мав кращого заняття, ніж отак байдикувати. Лежав і ні про що не думав. Недавнє літо пропливало окремішніми картинами, далекими й чудернацькими, і зникало.
Єдиною прикметою була висока стеля, під якою гніздилися сутінки, посилені темним накипом, що утворився від часу, в який не знала побілки. До неї прилип, скидаючись на літаючу тарілку, якій стеля завадила здійнятися в небо, плафон. Бруд, що набився всередину, приглушував і без того не надто яскраве світло.
Влітку висока стеля забезпечувала помешкання прохолодою, та з настанням осені починало бракувати тепла. Оселя вихолоджувалася з першими краплями за вікном, провісницями затяжних дощів, що прибивали літо, втоптували в асфальт, змивали у вічка каналізаційних ґраток і риштаки.
Та чоловік наче знаходив затишок у незатишності. Мовби зумисне уникав тепла домашнього вогнища, так ніби боявся обпектися. Лежав у хатній футболці, яку носив найнестерпнішої спеки, коли вулицями пересувалися з оголеними торсами, лискучими від поту. Футболка стала ще одним його епітелієм.
Опалювала помешкання чавунна газова піч, встановлена з того боку, де спальня межувала з кухнею. Від внутрішньої стіни будинку і від перегороди, що ділила оселю на два приміщення, її відокремлював вузький прохід. Труба, відгалужуючись від печі, піднімалася вгору і зникала в стіні. На вигнутих, вкручених у підлогу ніжках піч нагадувала клишоногого павука.
Ліжко розташовувалося посередині між зовнішньою і внутрішньою стінами, рівно напроти кухні; воно було першим обʼєктом, що впадав у вічі, коли відчинялися двері. Узголівʼя торкалося стіни, а узніжжя дивилося в незаширмлену пройму. Ще були шафа для одягу, письмовий столик і старомодний фотель, що з жаху перед павуком-піччю втиснувся у кут біля вікна. Фотель мав подібні до вух округлі виступи, до яких можна було прихилитися і дрімати. Міг просидіти годинами із заплющеними очима. Мовби зморився чеканням на загадкового гостя, який не приходив і не приходив.
Коли вкладався спати чи в ті недільні дні, в які нікуди не вирушав, чоловік незмінно займав одну і ту саму частину ліжка, тоді як інша половина залишалася вільною. Спрямований у пройму погляд линув кудись далі — крізь двері і стіни цього та інших будинків, крізь вулиці і квартали.
У повітрі стояв дух курива, як у найзакадженішому притоні; наче зовнішній туман якимось незбагненним чином проник досередини. Палив скрізь — біля печі, в ліжку, у фотелі, на кухні. До завершення дня, в який нікуди не вирушав, у попільниці виростала гора попелу і недопалків. Чад сплітав довкола нього захисний кокон.
Піч охолола, проте більше не напалював: ввечері він поїде звідси — і без цього надто забарився.
Довкола жовтків утворилися галявинки, від чого яєшня почала нагадувати жовті квіти серед білого снігу. Снідав, закушуючи хлібом і посьорбуючи чай, що обпікав губи; та напій швидко охолоджувався.
Чаював завжди — коли запізнювався до школи, то був увесь сніданок; запарював у гуртожитку, користуючись кипʼятильником, пив по їдальнях — те, що звалося чаєм, було блідою підсолодженою бурдою, коли гарячою, коли ж ледь теплою; готував, перебравшись у власне кубло — таке, як оце, однокімнатне, щоправда, з усіма вигодами. Також велике, але світле і яскраве вікно восьмого поверху виходило на гомінкий проспект, вздовж якого росли каштани. До нього в оселі мешкав старець — так само, як він, самотній. Колись і він зробиться таким старцем.