Харчувався картопляним салатом і житнім хлібом, а на вихідний смажив яєшню, коли-не-коли варив макарони, поливаючи олією без смаку і кольору. На хлібі виріс, хліб тримав його, міцно скроєного.
Поруч з ним легко працювалося. А ще на його боці був досвід. На мить завмер, мовби щось вимірковуючи, а коли вернувся до сніданку, в рухах зʼявилася урочистість.
На харчування витрачав удвічі менше, ніж платив за житло, плюс місячна картка та цигарки — ото й усі видатки.
Споруджував будинки, в яких невдовзі оселялися люди — пари, сімʼї, одинаки. Житло поставало з арматури й бетону і так само, як дерева, тягнулося вгору. Множилися нові квартали й будинки на місці знесених. Над бетонними хащами вистрілювали в небо хмародери.
Прилаштування, куди помістив сушитися пательню і горня, стояло на прикріпленій збоку до вмивальника й оббитій цератою дощині, було сплетене з грубого дроту і мало два рівні — вужчий горішній для чашок і ширший спідній для тарілок. Вода, скрапуючи з посуду, стікала в умивальник. Втративши візерунок, рештки якого не могли нічого розповісти про те, яким він був колись, церата й далі виконувала своє призначення.
Коли підвів погляд, у нього втупився чоловік. Крап-у-крап, як він. Ні молодий, ні старий. У розквіті зрілості, коли сама природа спонукає до повноводого життя — не бездумного, хлопʼячого, а в присмаку того, що воно таке.
Борода вкривала боки і нижню частину лиця, волосся закучерявилося, де-не-де торкнуте сивиною, мов притрушене інеєм. Провів долонею, і той у дзеркалі зробив те саме, а тоді обоє завмерли.
Сонце блідо й нерівно окреслювало контури хмар, що низько і важко звисали над містом, мов черева казкових істот. Дні невблаганно коротшали; морок, до решти не розсотуючись, переходив у ніч.
Припаливши цигарку і глибоко затягнувшись, попішкував до рогу, а потім навскоси через перехрестя. Над вікнами ірландського пабу мерехтіла різдвяна ілюмінація, мов розпорошене по стіні світло. Столики знадвору давно прибрали, а разом з ними основу зі збитих дошок, застелену пропіленовим килимом. Фасадом одного з будинків здирався Санта-Клаус; вхопившись вільною рукою за драбину, другою тримав перекинутий через плече лантух.
Загасивши недопалок, чоловік спустився бетонними сходами під землю. В суботу опівдні на станції обмаль руху, кілька осіб чекало над краєм платформи. Його останні години в місті, куди приїздив, як закінчувалася весна, і покидав з настанням осені.
Все ще не полишала надія застати зиму. Останньої неділі його розбудив сніг, що падав і падав, встилаючи землю сліпуче-білою ковдрою. Тієї миті, коли вона ось-ось огорнула б його приємним, лагідним сяєвом, розплющив очі. Нетерпляче підняв жалюзі, проте снігопад розтанув разом зі сном, в якому прийшов.
Підземка вихором увірвалася на станцію. Коли заходив у напівпорожній вагон, важкий, збитий дух жбухнув у ніздрі. Низька повнява туркеня в хустині, не підводячись з місця, тримала рукою припаркований впоперек руху візок. Маля, схиливши голову набік, солодко спало. Старшенькі дівчата і молодший від них хлопчак, вмостившись на сидіннях позаду, грали в гру, ритм якої здався знайомим.
Трохи далі перемовлялися стишеними голосами хлопець і дівчина, напроти них заціпеніли муміями чоловік і жінка похилого віку, мовби їхнє відображення в дзеркалі часу. Проходячи повз них, чоловік зауважив, що вони так само тримаються за руки, як хлопець і дівчина напроти. Їхні обтягнені вкритою ряботинням шкірою пальці міцно сплелися, мовби вони боялися втратити одне одного в нетрях побриженого зморшками часу.
Випірнувши з підземелля, потяг линув над містом. Автомобілі внизу скидалися на жуків, які вперто сопіли вперед, зупиняючись на світлофорах. Чуже життя являлося з глибини освітлених кімнат сценками, що змінювались одна за одною; щось родинне ширилося звідти, затишне і просте. Від жінки, яка на балконі тріпала покривало, повіяло теплом і домашністю. Попри відстань і скло, що розділяло обох, його пройняв цей неповторний, збудливий повів. Розділені вулицею погляди на секунду зустрілися. Потяг понісся далі, а жінка все ще стояла з покривалом у руках. Чоловік раптом здався собі останнім кочівником планети.
Заходили і виходили люди, декотрі пересідали в сусідній вагон, інші займали вільні місця або стояли, взявшись за поручень. На одній із наступних зупинок зайшли чоловік і жінка його віку в синтетичних костюмах, що облягали тіла, підкреслюючи їхню спортивність. Ще трохи пропливши над містом, потяг пірнув у підземелля, а невдовзі знову випірнув на поверхню. Хлопець і дівчина вийшли на тій самій станції, що й він, тоді як їхні відображення в дзеркалі часу залишилися.