Коли я розповів про це батькові, той іронічно зауважив: така новина зʼявилася тому, що з продуктових крамниць зникло масло. Щоразу, як чогось бракувало, подібними небилицями відволікали увагу людей. Коли щезала кава, на радіо день у день розповідали про її шкідливість. Батько привозив її для матері з відрядження, відразу з десяток бляшанок. Банан я зʼїв уперше, коли мені виповнилося двадцять чотири роки, зате коли я пішов до восьмого класу, фруктово-овочеві відділи продуктових крамниць завалили ґрейпфрутами. Їх постачали стиглими і без обробки консервантами. Ми їли їх цілу зиму, проте вони не могли замінити яблук — звичайних яблук із яблуні, що росла за хатою на подвірʼї в моєї бабці.
Батько любив щедро намащувати на хліб масло — так він завершував день. Коли батькові не було й девʼяти, він пішов із дому; в дорозі, далеко від рідної оселі, його застав голод тисяча девʼятсот сорок сьомого року. Обидві дати, тисяча девʼятсот сорок сьомий і тисяча девʼятсот девʼяносто третій, для мене були однаково примарні.
Мати несхвально подивилася на батька:
— Навіщо ти?
— Я кажу так, як є.
— Він у нас романтик.
У нашій сімʼї я був романтиком, а батько — тим, хто завжди казав так, як є. Так, як є, він сказав і того разу, коли вернувся з лікарні, де в матері діагностували рак.
Я чую, що хочу їсти — Мик своєю появою нагнав мені апетит.
— Тільки поквапся, — підганяю його.
Кишки грають марш, морозиво лише розтривожило шлунок — я навіть не зміг ним до ладу поласувати.
Якби не його бабця, Мик теж стирчав би вдома, проте з іншої причини, ніж Павло, з якої саме — не знаю. Микова бабця приїздила навесні та відʼїздила у вересні, наліпивши на прощання макітрищу вареників, наче знала, що їх уплітає всеньке подвірʼя. І з сусідніх хлопці також приходили. То був справжній ритуал, у якому ми нагадували собі мисливців, котрі споживають впольовану здобич, — ким ми лише не уявляли себе...
Тієї весни я побачив Віку вперше, до того її не існувало, дарма що її батьки вселилися тоді, коли й мої. Я ніколи не задумувався над тим, де вона була раніше і чому я ніколи не бачив її, хоча насправді це мало б звучати по-іншому: де був раніше я.
Тисяча девʼятсот девʼяносто третього розвирувалась інфляція, поглинувши мамині з батьком заощадження — наше з братом майбутнє. Яка в цьому була провина інопланетян, не знаю. Формула виявилася непридатною, щоб визначити це, а нової не було. Славетний астрофізик кудись зник, нічого навзамін не запропонувавши. Він залишився винним пояснення — мені дуже кортіло почути, як він усе те прокоментує.
Мої батьки самовіддано гарували, проте не вловили духу доби, як кажуть філософи, і не зуміли розпорядитися відкладеним. Якби вони вчасно зорієнтувалися, ми з братом отримали б кожний власне помешкання. У мене досі є стара ощадна книжка. Востаннє я отримав тисячу — жалюгідну компенсацію суми, яку втратив. Мені мали виплатити її в повному обсязі. То мав бути мій фінансовий старт у самостійне життя.
Я відчуваю спрагу. Нахиляюся, натискаючи на колонку й одночасно підставляючи рот, як це я звикле робив. Тисну і тисну, проте вода не тече, жодної краплі: вона не може потекти з тієї банальної причини, що колонки, яка стояла на цьому місці, давно вже немає. Одного дня її демонтували; одного дня демонтували всі колонки — всі без винятку. Напевно, щоб ними не скористалися прибульці з космосу. А можливо, якраз чужопланетяни і зробили це.
Підбираючи ощадну книжку, що випала з нагрудної кишені (я саме отримав першу виплату), я раптом усвідомлюю, що мій капітал — не вона. Переді мною відкриваються континенти, і я здаюсь собі Христофором Колумбом. Я знайшов вихід із глухого кута. Не знаю, кому за це дякувати.
Поки я йду, щасливий своїм відкриттям, збираються хмари. Великі поодинокі краплі хутко переходять у зливу. Я бачу в кінці доріжки Віку, вона стоїть і не рухається, наче розгублена через раптову зміну погоди.
— Віко, ти змокнеш! — кажу.
Проте Віка стоїть, не мокне посеред зливи. Коли я підходжу до неї, вона зникає.
Піднявшись до себе, я скидаю просяклий до рубця одяг і розтираюся рушником. Злива знову дужчає. Вода батожить землю, з притиском барабанить по підвіконню.
Коли бачу Віку, я бачу її саме там. Вона завжди там стоїть. На тому самому місці, де доріжка від мого підʼїзду зʼєднується з доріжкою, прокладеною вздовж будинків. Стоїть, коли вишня в цвіту. Стоїть, коли опали пелюстки. Стоїть, коли в зеленому листі ряхтять плоди, темно-вишневі, як колір нашого автомобіля. Стоїть, коли сонце. І, як зараз, у зливу. Перехожі проходять крізь неї; вони проминають її, наче її там немає. Лише я бачу її.