Присвячував малюкові не так багато часу, не міг скрізь брати його з собою — в юнака було власне життя, свої плани і свій, вже майже дорослий, вік. Та коли випадав перший сніг, возилися ще й потому, як наставали сутінки. Білий смуш іскрився під сяйвом вуличних ліхтарів, сповнюючи шлях домів ворожбитством. На вічно блідих, як слонова кістка, малюкових щоках палахкотів щасливий румʼянець.
Метрополітенівський віадук розсікав вулицю на дві частини, разюче неподібні одна до одної: коротшу, яскраво освітлену, гамірну, повну крамниць, піцерій, ресторанів, і довшу — малолюдну, принишклу, наче життя зненацька покинуло її. Утім, нею тяглися будинкові ряди, посічені поперечними вулицями на квартали; і крамниці тут теж існували, щоправда, не так густо та й о цій порі вже замкнені.
Вулиця стелилася ще доволі далеко і десь там губилася в сутінках — темних, товстих, мовби загуслих із відстанню. Центр позаду скидався на острів, разом із вуличними ліхтарями його освітлювали вивіски, реклама і вітрини. Там вирувало життя, тоді як попереду чатували тиша і темрява, сяк-так розріджена ліхтарями, що намагалися відігнати її ген за місто.
У тьмяному, приглушеному внутрішньому освітленні поодиноких ресторанчиків сиділи самотні відвідувачі, мов нерухомі манекени; в одному за довжелезним столом з масивного дерева розмістився гурт чоловіків, наче апостолів за трапезою.
Цигарковий автомат на мурі біля входу до тютюнової крамниці звихрив приємне відчуття. Вкинувши кілька монет, натиснув на зображення. Час підігравав йому, щедро даруючи хвилини. Над виставленими у вітрині люльками, кисетами, мундштуками плакатний ковбой у шкіряних штанах, чоботах зі стесаними каблуками, розщіпненій на грудях сорочці і низько нацупленому капелюсі безжурно смалив мальборо. Барви безнадійно виблякли — на відміну від погляду, який не втратив викличної жевжикуватості.
Cобі залишав приблизно третину. Міг би заснувати курси ощадливості, але людині властиво жити на широку ногу — життя коротке, і вона прагне насолодитися ним, тож таких курсів ніхто не відвідував би.
З тієї третини оплачував комунальні послуги і власні потреби — настільки несуттєві, що до початку нової поїздки завжди щось залишалося. Інших дві третини сортував на стосики, мовби лаштувався до гри. Щось зʼявлялося в його погляді, якийсь відблиск азарту, ніби зараз візьме і зробить ставку. Наче поведений, як кохаються у поштових марках, мініатюрних автомобілях, лискучих фігурках з ебенового дерева, перетасовував банкноти, котрі пошурані, котрі новісінькі, ще хрусткі.
Загорнувши кожний стосик в газетний аркуш, згрібав усе і вирушав у свою найвідповідальнішу, вигадану ним самим подорож: тисячократ ближчу, ніж поїздки на заробітки, та якоюсь мірою він ішов до неї багато років. Туди, куди їх привозив, заощаджених коштів вистачило б на невеличкий маєток.
Зупинки були прапорцями на дистанції, відлічуючи останні відтинки до фінішу. Проклав би цей шлях навпомацки, так добре знав його за ці роки. О цій порі в цьому керунку, в якому життя нишкло так само швидко, як у кварталі, де винаймав комірчину, ніхто не йшов. П’ять прогонів, відтак праворуч до першого перехрестя, потім ще раз праворуч. Наче в грі.
З наближенням неон, яким ясніли назустріч зупинки, мов зірки на шляху галактичної подорожі, набував обрисів. Реклама мовби заповзялася переконати його, як вдаються до повторних спроб, коли не вийшло з першого разу.
Він ніколи не був у Парижі і Лісабоні, та будь-якої миті міг сісти і поїхати. Думка спалахнула, мов іскра з недопалка, зараз же й згаснувши. Нітрохи не баглося кудись вирушати: наставала пора і вертався додому — туди, звідки прибув.
На нього чекало завдання, яке виконає, як усі попередні рази, не відкладаючи в довгу шухляду, щоправда, цього разу не на жарт забарився. Поставить, переступивши поріг, валізу і навіть не роздягатиметься, як завше, щоби перепочити, поринувши в короткий міцний сон, після якого місто, звідки приїхав, здавалося намареним, і його праця на будівництві, і річка, тиха та повновода, певна власної величі. Ніби нікуди й не вирушав. Наче подорож — парафраза глибокого сновидіння.
Сплачував борг, дарма що нічого нікому не завинив: ні копійки. Людина залишає по собі гору сміття — сотні зайвих абищиць, за які тримається, як каліка за кульбу. Після нього залишиться небагато. Коли йому виповнилося шістнадцять, взяв у дорогу лише годинник. Речі здатні викликати привʼязаність й аберації памʼяті. Годинник показував час.