– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…
– Замовкни, бо я роздеру тебе!
Даруся з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги, за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.
– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить Даруся, котиться сходами, чіпляється за маму, і та, схаменувшись, обнімає дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.
– Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид лише лаписьком махає і йде собі геть трохи розважитись – пополохати цесарок у саду екс-міністра економіки чи курей на подвір'ї колишнього класика рідної літератури, а тепер просто письменника Х.
– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе…
Справді, що це зі мною діється? Якесь помутніння свідомості, огидна маячня впереміш з диким чортовинням… Бідна дитина… Вона так і не звикла до наших з Миколою брутальних сварок, істеричного вияснення стосунків.
– Нічого, доцю, нічого… Вже все о'кей! Все нормально… Не бери так до серця… У кожній сім'ї сваряться… Таке життя… Іди поспи… Ще рано… Іди. А я пройдуся… Мені треба трохи заспокоїтись… і подумати… Іди.
Дочка слухняно піднімається сходами до своєї спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена… Боже мій, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого її не тішить ні ця шикарна, для неї збудована, казкова вілла, ані авта, ні рахунки в банках офшорних зон? Якби мені в її роки та її можливості, я б світ перевернула, я б уже не знати де і ким була… Принаймні з нічних клубів не вилазила б, та видивляла б у табунцях золотої молоді принца з батечком-олігархом за плечима та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона… Ніби я за неї і відгуляла, і віджила, – світом нудить… Їй байдуже, скільки задля того всього, що вона має, мені довелося дряпатись, принижуватись, а потім – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, і при тому самій балансувати, мов на канаті над прірвою… Скільки разів могла зірватись і полетіти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!
ЯРОСЛАВА
Згадка про Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дарусі, сповнює душу мульким сум'яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири просто на клумбу чорнобривців! Мало вірогідно й те, що популярні й везучі телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт, повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки властьпрєдержащіє і роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.
Потьмарення від сварки з Миколою ніби й не було. В голові чітко і ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все почалося з мимоволі підслуханих Миколиних телефонних розмов:
– Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно клювала… Варто б натякнути… злегка… Або відправити… в Чечню… Хай дрочить по гарячих точка…
Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.
– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти Миколі, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.
– Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився Микола. – Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм життям. Отож, вибирай.
– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?
– А тому, що ти хочеш золоту рибку ловити і ніжок не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або іди в монастир.
Микола явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар'ятку, відправить мене або в подружню відставку або ще далі, наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресій, які влаштовували на початку 90-х осоружним старим жонам новоспечені провідники нації. Мені іноді задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці віялом, воло роздув, мов пелікан… Якби ж я не жила в цій дикій країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в Об'єднаних Стейтах, то давно була б сенатором… В Америці, точно, вже була б світовою знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне – затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок, звісно, доморощених, з їхніми гендерами-бендерами і паритетами-раритетами. З істеричним лементом про рівні можливості… З їх позою незалежної жінки… А коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда жізні… Бо, поки ті недотіпані амазонки по гуртожитках та запльованих «малосімейках» утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м'якенькими молодичками. Звісно, з природи я не була такою зручною підстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию збрую та не брала міцно в руки шовкові віжки…
Але… про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тій розмові з Миколою мене і розібрала справедлива злість: а й справді – чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито?
ГАСПИД
«І хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, аж щоб через вуха перло, з очей бризкало, і щоб нікому крихти не дісталося, отак-о – отак-о… » – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болоті, огидними жестами ілюструє мої думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Миколиними мокасинами (і де воно лиш діп'яло їх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи.
– Покидьок, – кажу незлобливо, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу…
– А так естетичніше? – питає мармиза, перевтілюючись, як Ступка в гетьманів, то в Миколу з виряченими очима, то в мене, з набитим доларами писком. До компанії не вистачало ще несамовитої фізії Петра Першого та мумії Мазепи, прип'ятої до коня, або ще чогось із вбивчого арсеналу «естетики відродження». Однак на чортяче мавпування я реагую спокійно-саркастично, як українська публіка на жалюгідне «патріотичне» збоченство здекваліфікованих бездіяльністю вітчизняних кіно-корифеїв.
– Браво! Ґеніально! Якби всі наші мистці були такими талановитими, як ти, дідчий сину, Голівуд би перевішався з досади.
Дивно, але часом цей бісівський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинстві, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величніше розвертаю свою царствену парсуну і прямую до дверей, що ведуть на позолочену першим сонячним промінням терасу. Вже в порозі різко оглядаюсь і – сто чортів! – бачу, як пекельний виродок смішно викаблучуючись та підстрибуючи на кривеньких ніжках, крадеться по сходах за Дарусею.
– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.
– Ти кого маєш на увазі? – кокетує, як гей-телеведучий, втративши необачно пильність, нахабний Гаспид.
– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогодні, ж на очах Князя, поріжуть, як макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для політичних повій…