«Поганий знак», — майнуло в голові Галини Сергіївни.
— Я вам заважаю? — запитала вона різко.
Осудливо зиркнула на сина, бажаючи, щоби той впав на коліна, зарився в її долоні й, хитаючи головою, заперечив. Уявила… Віктор тупцявся, опустивши очі долу.
— Ти в усе втручаєшся! — показово вигукнув, коли в дверях кухні з’явилася Ірися.
Галина Сергіївна не стала виправдовуватися. Дійсно, виходить, що вона заважає. Нехай молоді поживуть ніби без неї.
— Добре! — погодилася, посміхнувшись. Посмішка ця боляче колола, й біль відлунював у серці. — Заходитиму на кухню лише вранці… О шостій. Тоді йтиму на репетиторство… е-е-е… Гулятиму. Ну, що ще? Ввечері коли краще повертатися?
— Увечері? — перепитала невістка й закопилила губу.
У Галини тепло зойкнуло всередині. «Злякалась, бідолашна, що мені доведеться цілісінький день десь тинятись». Помітила краєм ока, як син кинув на дружину швидкий погляд.
— Вечір — поняття широке, — презирливо бовкнула Іра, чим розтлумачила попереднє питання й позбавила свекруху останньої надії на взаєморозуміння.
— Я перекушу о восьмій нашвидкуруч. Мені вистачить години… Ні, тридцяти хвилин досить… — запопадливо пояснила. Тоді перескочила на іншу тему: — Якщо можна, Вітю, перенеси мій стелаж із книжками з вітальні в маленьку кімнату… Щоб я до вас зовсім не потикалась.
Іринка, незважаючи на свій делікатний стан, витягла стос книжок, що роками лежали собі на полицях, та, утворивши з них високу вежу, поволокла на нове місце, штовхнувши по дорозі свекруху в плече. Через неабияку важкість поклажі кректала та закусювала губу. Вітя кинувся на допомогу, а за ним і Галочка, яка згодом сама продовжувала поратися біля книжок, а молодята перекинулися на інші фронти робіт. До стелажа додалося чимало речей, котрі Галина Сергіївна вважала спільними: фотографії батька у різьблених дерев’яних рамах, дві картини художників — наслідувачів Шишкіна, три стільці у шовкових чохлах, швейна машинка «Зінгер», вісім вазонів у невеличких горщиках та один фікус у півбочці, вази різноманітних розмірів, цінності та естетичних смаків. Ці елементи побуту дарували покійному Федору Маньковичу на свята і ювілеї. Надвечір колишня дитяча була завалена міщанським непотребом, котрий людина збирає все своє життя, а для чого — й не відає. Дивлячись на нажите, на ці вторинні продукти людської життєдіяльності, Галині клубок підступив до горла. «Навіщо все це? Для чого? Кому?»
Пересування дев’ятиметровою кімнаткою відтепер обмежувалося, бо тут не було й клаптика вільного місця. Як стемніло, молоді припхали й поставили під вікном, просто на інші бебехи[7], невеличкого розкладного столика, якого використовували, коли їздили до лісу.
— Це щоб вам було зручно тут харчуватися, не перенапружуючи себе походами на кухню, — заявила ніжно невістка, вдавано наївно кліпаючи підведеними синім олівцем очима.
Назавтра провели до Галюні окремий телефон. «Апарат міг бути й кращим», — думала жінка, оглядаючи цей артефакт. Віктор приніс із інституту списаний надщерблений телефон із вималюваним білою фарбою інвентарним номером і демонстративно підвісив на щойно вбитий у стіну цвях. Галина Сергіївна вмить відчула себе старою, непотрібною, нікчемною. Сиділа, тамуючи дихання, й без жодної думки витріщалася у вікно, лише час від часу глибоко зітхала.
За кілька тижнів відлюдництва згадала про школу. Попросилася назад, але… Місця були зайняті, штат заповнений, брали хіба технічкою. На такі умови заслужений педагог не погодилася. Учні, з якими жінка працювала приватно, займалася репетиторством, не давали їй скніти. Платили справно. На ці гроші й жила. А що їй треба? На квартиру, на хліб, молоко… Дякувати Богові, не хворіла — на ліки додаткових витрат не мала. Так і жили Маньковичі — недружно й відокремлено. Хоч свекруху й відселили, сварки у новоствореній родині не переводилися, а навпаки — посилювалися, набирали обертів й ставали більш запеклими.
Могутній внутрішній світ Галини не давав їй опустити руки, набута колись непогана освіта не дозволяла притупитися думкам, відмінний фізичний стан підбурював до дій. Знічев’я вона захопилася рідним містом, яке поглинуло жінку, надихало щохвилини, додавало сил жити й радіти життю. Цілісінькі дні тинялася вуличками, відкривала для себе ще не звідані за довгі роки проживання тут місцини, тішилася, що якби не негаразди в сім’ї, ніколи б не довідалася про існування таких чудернацьких закапелків у великому місті. Любила дивитися на людей, вигадувала про них історії, подеколи записувала їх удома до щоденника.