— «Антену зірвано вітром», — повторила вголос Ганна. Добре сказано. Сильно… І що ж, ніяких нових вказівок він не дав?
— Ніяких. Та ні, я розумію, що він і не може їх дати, не ризикуючи провалити весь цей задум. Того, що він сказав раніше, досить. Це якесь затьмарення на нас найшло! Ви знаєте, я довго не сплю ночами, все думаю. Відчуваю, що не вистачає якогось маленького стрибка думки кудись убік від тих напрямків, у яких ми всі шукаємо цього вирішення. І я не маю сумніву, що стрибок буде зроблено. Але коли?.. Будемо думати. А які у вас новини, Ганно Костянтинівно?
— Заждіть, Миколо Арсеновичу… — Ганна замислилась, мовчки зробила кілька кроків по кімнаті, потім стала просто перед Миколою.
— А що коли це провокація? Коли вас хочуть втягнути в якусь брудну шпигунську справу? Ви думали про це?
— Признатись, не спадало на думку… А що вони можуть зробити?! Ну, запропонують мені що-небудь таке, пошлю їх під три чорти — і все.
Ганна знову пройшлась, подумала.
— Ні. Не так це просто. Я читала дещо про такі справи. Це — сфера особливих, дуже витончених методів і прийомів. Вас можуть обплутати так, що ви цього навіть не помітите. Чи варто ризикувати? Чи не краще повідомити про все куди слід, там люди досвідчені, зв’яжуться самі з вашим німцем, усе з’ясують. Та й шифр вони розберуть, звичайно, далеко швидше, ніж ми з вами.
— До того ж я й зобов’язаний це зробити, — погодився Микола. — Справді, з того моменту, коли я зрозумів, що наші розмови вийшли за межі звичайної любительської радіотехніки, я повинен був за існуючими законами припинити цей зв’язок. Але тепер просто припинити не можна, я відчуваю, що це друг, а не ворог. Він діє на нашу користь, до того ж у важких, небезпечних умовах підпілля… Так, повідомити про це справді треба. Інакше мене можуть притягти до відповідальності за порушення правил любительського зв’язку і заборонить користуватися передавачем. Дякую, Ганно Костянтинівно, що напоумили. Я зроблю це, як тільки закінчимо сушарку, — зараз ніколи.
Ганна погодилась неохоче. Все це їй здавалось далеко серйознішим. Вона боялася за долю Миколи і, коли б не сушарка, звичайно, наполягала б, щоб Микола зробив це негайно, сьогодні ж…
Тепер вона розповіла про появу Віклінга, про те, як Ридан, очарований Миколою, мало не відмовився од досвідченого конструктора і як, за її порадою, прийняв його.
— Ну, от і чудово! — зауважив Тунгусов. — Так і треба було зробити. Тепер професор не витрачатиме часу даремно, чекаючи, коли я зможу йому допомогти.
Час ішов. Наближався призначений строк пуску нової сушарки.
Строку цього, незважаючи на всякі затримки, вирішили додержати за всяку ціну: виправдати довір’я й допомогу наркома кожний вважав своїм незаперечним обов’язком.
Потроху «сушарчина бригада» стала центром уваги всього колективу фабрики. Від неї залежала дальша доля підприємства. Комсомольці це добре розуміли i працювали з вогником, прагнучи перевершити один одного. Захоплені Тунгусовим, вони намагались в усьому наслідувати його і запозичували не тільки його діловитість і цілеспрямованість, але й його спокій, зовнішню повільність, за якою ховалися блискавичні зльоти думки й точність роботи.
Ганна добре бачила, яким авторитетом користується Тунгусов, і теж усе більше піддавалась його впливові.
Монтаж сушарки тим часом наближався до кінця. У світлому високому приміщенні вже вимальовувалися контури оригінальної споруди.
З невеликого отвору в стіні виповзав ребристою змією вузький жолобок конвейєрної стрічки. Спочатку він ішов через довге приміщення на висоті близько метра від кафельної підлоги, обгороджений лише гарними поручнями, що були схожі на палубні поруччя корабля. Потім ця огорожа відразу розширювалась в обидва боки, охоплюючи вже не тільки конвейєр, але й сигнальні пристрої автоматики, розташовані по обидва боки. Тут стрічка раптом круто опускалась униз, захоплена з боків напрямними пазами, і, описавши півколо, знову піднімалася на попередній рівень і вже до кінця — до вихідного отвору в протилежній стіні — йшла горизонтально.
Тут, над цим провалом стрічки, і мало відбуватися найголовніше: стос дощок, брус, навіть колода, які ніс конвейєр, повисали в просторі, наповненому невидимими вихорами потужних сил високочастотного поля, що пронизували дерево наскрізь.
Дві алюмінієві пластини — лапи величезного конденсатора, немов націлились з обох боків, щоб схопити деревину, яка почне переповзати через провал і опиниться якраз між лампами. І тоді вони тремтітимуть, наче від нетерпіння, ці хижі лапи.