…Тихі лісові дороги вивели на порите часом шосе, і хлопчина повернув на південь. Цілий день, то зникаючи за рідкими поворотами і зниженнями дороги, то знову з’являючись удалині, маячила попереду якась маленька постать теж з торбою за плечима.
Невеликі річечки перетинали дорогу, іноді бігли поруч. Було жарко. Микола з кожної річки пив воду, сідав на березі і відпочивав. Села він проходив швидко, намагаючись не привертати уваги собак і дітей. Надвечір вибрав місце для ночівлі біля підходящої ковбаньки, швидко налагодив вудку, наловив у вільшняку мух-«чорнопузиків», і до заходу сонця уже ворушилося в торбі кілька жирних невеличких в’язів.
Розпалив вогнище, підсмажив рибу на паличці… Все це було знайоме і звичайне, як дома.
Другого дня, коли зійшов ранковий туман, знову замайоріла попереду, на тій самій відстані, вчорашня торба. По обіді зробилося жарко, і торба показалася вже ближче. Микола бачив, що подорожній сповільнює ходу. І от надвечір, вийшовши за поворот, побачив він такого ж, як сам, хлопчака, який сидів на траві збоку від дороги. Він був блідий, і від того його запилене обличчя здавалося ще бруднішим, а великі сині очі з чорними віями, спрямовані на Миколу, світилися, як озерця крізь лісові хащі. Микола хотів пройти мимо.
— Далеко? — кволо озвався той.
Так відбулася їх перша зустріч.
З короткої розповіді хлопчака Микола зрозумів, що він — московський, з робітничої сім’ї. Як потрапив у село до родичів, де виявилося «ще гірше», ніж дома, Микола не зрозумів, але дуже зрадів, дізнавшись, що з села він утік і тепер іде додому, прямо в Москву. Удвох — набагато краще! Так зійшлися їх дороги. Вони пішли разом.
Міський житель, Федір, потрапивши один у лісові простори, розгубився. Він голодав, слабшав; обережні, насуплені села проводжали його похмуро і не давали нічого. Можливо, так і заснув би він, знесилений, назавжди при дорозі, якби не нагодував його Микола смаженими на паличці в’язями.
Чи багато треба такому звіряткові! З яким захопленням уже надвечір він стежив, як Микола крізь прибережні зарості спритно виуджував блискучих рибок, потім сам покірно і уважно повторював його рухи, закидаючи вудку і підсікаючи рибу в потрібний момент, вчився вибирати і укладати гілки для захисту на ніч від роси і дощу…
А Микола з широко відкритими очима слухав розповіді Федора про трамваї, які без ніяких коней возять чоловік по сто відразу, про кам’яні будинки, — куди вищі від отої ялини, — а там і по воду ходити не треба — сама тече вгору по трубах, і лампи — без гасу, і засвічуються без сірників…
— Яке життя! — хвилювався Микола, відчуваючи тепер, що крокує кудись угору, до нового.
…Гострі труби з’явилися на горизонті і почали рости все вище, вище — в небо; здавалось, не буде кінця цьому росту… Де почалося місто, Микола так і не зрозумів.
…У Москві починалося велике будівництво. Головними магістралями пішли перші після перерви трамваї. Риштування, впершись у тротуари важкими своїми ногами, дерлися на стіни фасадів, понівечені дрібними віспинами куль і виразками снарядів. На перехожих капала фарба, падала грудочками штукатурка… Голодна Москва на околицях, на великих кооперативних городах виколупувала з поритої землі картоплю, що залишилася після збирання.
Ішов двадцять перший рік.
…Столиця зустріла Миколу так само суворо, як сільська природа Федора. Божевільними голосами рявкали на нього автомобілі, гукали ломовики; виростали раптом зовсім близько, загрожуючи розчавити, казкові патлаті битюги; нестерпно гриміли на величезних возах рейки… Від усього цього Микола шарахався з переляку в різні боки і, може, так і загинув би в отому міському хаосі під якими-небудь колесами, коли б не маячила перед ним торба Федора, який спокійно провів його в тихі пропуски Красної Прєсні…
Родичі Федора дали притулок і скромному його супутникові, знайшли завод, дізналися: Никифор Тунгусов, ливарник на «Гужоні», справді помер… Написали матері в село, а відповідь прийшла з сільської Ради: не стало вже й матері.
Микола зостався сам.
Але ні. Не сам! Був Федір. Разом вони жили, разом училися в дитячій колонії в Сокольниках, потім у технікумі. Микола вчився жадібно, встигав багато читати, ходив на концерти, в музеї, слухав різні лекції — все його цікавило, все приваблювало. Він пізнавав не відоме йому раніше життя — не як дикун, якого вабить велич відкритого перед ним нового світу, а як повноправний, хоча про це він і не мріяв, спадкоємець саме йому призначених скарбів. Свій невгамовний потяг до знань, до оволодіння культурою він звів у основний і, звичайно, «вічний» принцип і назвав його своєю «життєвою системою».