— Ні, нічого не знаю.
— То слухайте. Зараз ви побачите, чому мене захопила ваша розповідь про консервування. Ви, звичайно, розумієте, ще мене цікавлять не консерви для кухні…
Микола вже розумів, що справа повертається якнайкраще: завдання, поставлене наркомом, було для професора, очевидно, не менш важливим, ніж відновлення «ГЧ». Виходить, вони зможуть разом працювати в цій галузі!
— А ви знаєте, — вів далі Ридан, що близько дев’яноста процентів людей помирає не тому, що їхній організм нездатний більше жити, а тільки тому, що який-небудь орган вийшов із ладу, зіпсувався або не встиг пристосуватися до змінених чомусь умов. Здоровий, цілком життєздатний організм перестає жити тільки тому, скажімо, що зіпсувався який-небудь клапан у серці або закупорилась артерія. І от лікар констатує смерть.
Смерть! Ми звикли до того, що коли життя в організмі завмерло, зупинилось хоч на хвилину, то це кінець, смерть. Дурниці! Те, що звичайно констатує лікар, є тільки зупинка. Тут важко утриматись від заяложеного, але чудового порівняння Бахметьєва: живий, діючий організм — це маятниковий годинник. Зупинимо маятник — годинник стоїть, незважаючи на достатній запас енергії, зібраної в заведеній пружині. І він ніколи більше не піде, якщо ми не штовхнемо маятника. А штовхнемо — він знову йде, так же, як раніше. Те саме з організмом, який зупинився, його клітини перестали одержувати живлення, кисень, почали голодувати, задихатись і тому припинили роботу. Але вони зовсім не мертві. Як тільки відновимо нормальні умови температури, живлення, дихання — клітини знову працюватимуть.
— Невже це так?!
— Ну звичайно! Досліди над ізольованими органами викрили цю «несправжню смерть». Нам довелося зовсім відмовитись од такого, освяченого віками непохитного уявлення, як нерушимість, неділимість організму. Це, як виявилось, був помилковий погляд. Незважаючи на всю зв’язаність і величезну координованість у своїх функціях, усі органи тварини разом з тим цілком автономні і можуть існувати й діяти без організму. Виявилось навіть, що вони досить невибагливі і нормально працюють і тоді, коли умови, в які ми їх переносимо, тільки приблизно подібні до природних умов у живому тілі… Ви маєте сумнів? — перервав він себе, помітивши мимовільний рух протесту на обличчі Миколи. — Так, нам важко собі уявити це. Надто сильні традиції в наших уявленнях. Проте все саме так, як я кажу. Хочете пересвідчитись?
— Як? — розгубився Микола.
— Дуже просто. Я покажу вам це. Ходімо в лабораторію.
Микола швидко підвівся. Ридан раптом затих і якусь мить був нерухомий. Потім він узяв в’язку ключів і мовчки почав перебирати її, підшукуючи потрібний ключ. Здавалося, він не наважується виконати свою обіцянку. Микола помітив це вагання.
— Може, незручно зараз?
— Ні… я думав про те, що не все можна бачити. Ходімо.
У «свинцевій» лабораторії, де вже раніше побував Микола, Ридан відчинив непомітні двері праворуч і, пропустивши гостя, швидко пішов у глиб кімнати. Микола встиг помітити тільки, що Ридан підняв там якийсь великий циліндр і накрив ним щось на круглому столику.
— Будьте обережні, Миколо Арсеновичу, тут тісно.
Справді, велика кімната була вся заповнена довгими столами, химерними штативами з якимись складними комбінаціями скляних куль, рурок, колб і ковпаків, під якими видно було інші пристрої із скла, гуми та металу. Скрізь слух уловлював якийсь рух. Капали рідини, ритмічно цокали лічильники, дзижчали механізми самозаписуючих приладів, гули моторчики насосів. Трубки різної товщини звисали від великих бутелів по стінах, обплітали столи й апарати.
— Тут нас троє, — сказав Ридан, і Микола швидко озирнувся, але нікого не побачив. — Третій… у розібраному вигляді.
Ридан говорив поволі й різко. Рухи його стали спокійними, впевненими. Так він перетворювався завжди, коли входив у свої робочі кімнати.
— Кілька днів тому мені привезли самовбивцю, який пролежав у холодильнику моргу три дні. Чоловік був фізично цілком здоровий. Він повісився, стрибнувши із столу. Смерть настала вмить від вивиху шийного хребця. Тепер ідіть сюди. Ось його серце…
Микола припав до скляного ковпака.