Біла стрілка спідометра повільно наближалася до цифри «80». Швидкість ставала небезпечною. Яке нещастя чи невідкладна справа змусила людей кинутися з міста цієї бурхливої ночі?
Поруч з шофером, який напружено і нерухомо втупив погляд у зникаючу під колесами дорогу, сидів чоловік років п’ятдесяти в легенькому пальті, з непокритою головою. Пасма сивіючого волосся спадали на лоба, і він то відкидав їх назад неспокійним рухом руки, то енергійно пригладжував невелику лопатоподібну борідку. Збудження відбивалося і в очах, ясних, сірих, енергійних, які робили обличчя чоловіка незвичайно вродливим.
Більше нікого в автомобілі не було.
Так, професор був схвильований. Він уважно стежив за кожним новим спалахом блискавки, потім чекав удару грому, дивлячись на годинника.
— Вона попереду, Славо, кілометрів за десять-п’ятнадцять, не більше…
Професор підняв руку з годинником до лампочки шофера.
— Бачиш, п’ятдесят вісім хвилин від застави… скажімо година… тоді було тридцять кілометрів. А ми пройшли…
— Сорок шість, — сказав шофер.
— Так… Вона тікає… Загалом відстань скоротилася приблизно вдвоє. При тій самій швидкості ми наздоженемо її через годину. Це буде пізно, Славо… Все закінчиться, — промовив він засмучено.
Шофер ледве стримував посмішку, бачачи, з яким нетерпінням професор стежить за рухом стрілки спідометра. Він трохи додав газу. Стрілка поповзла праворуч.
— Так, так… давай ще, — вдоволено забурмотів професор, відкидаючись на спинку сидіння.
Це була межа допустимого. На задерикуватому обличчі молодого шофера відбилося ще більше напруження. Пальці міцно стиснули кермо. Ще б пак — будь-який неточний рух — і катастрофа неминуча.
Раптом сліпучий удар світла проковтнув промені фар, розметав темряву. Далеко попереду стало видно, як удень, шосе, канави, телеграфні стовпи, ліс… Блискавка впилася у високу березу біля дороги, метрів за сто від машини, і, мить пульсуючи, билася над своєю жертвою.
Професор, не тямлячи себе від захоплення, весь полинув уперед і, смикаючи шофера за полу піджака, вигукував крізь гуркіт грому:.
— Го-о-п! Ось! Он-он-о! Дивись, дивись, Славко! Ах, ти… Чорт забирай! Бачив?!
Мускули шофера, як зведені курки, що чекають тільки легкого натиску, зробили свою справу майже в саму мить удару. Небезпека минула, машина пішла тихше.
Блискавки гуркотіли тепер по боках і десь позаду.
Дощ не вщухав. Професор розкуйовдив волосся, відкинувся назад так, що його борідка стирчала майже вгору, і заплющив очі з виглядом людини, яка вдало завершила складну, стомлюючу операцію.
— Тепер тихше, Славо. Так тримати, — сказав він. — От пощастило нам сьогодні! Це ж рідкісний випадок — спіймати такий розряд, можна сказати, за два кроки! Відчуваєш, яке повітря? Це озон. Ех, добре!.. Дихай, Славко, користуйся нагодою.
Кожного разу, коли старий, обрамлений різьбленою горіховою оправою анероїд показував різке падіння атмосферного тиску і на горизонті з’являлися свинцеві хмари, професор Ридан, відомий фізіолог, кидав роботу. Кілька років тому він опублікував свою теорію біологічної дії розрядів атмосферної електрики. її сприйняли у вченому світі досить-таки байдуже. Сталося те, що траплялося нерідко з науковими гіпотезами: всі з інтересом ознайомилися з черговою «новиною науки», і ніхто нічого не міг заперечити, але незабаром про неї забули і ніяких практичних висновків не зробили. А саме на них і наполягав учений. Ця теорія була лише одним з побічних результатів його великої, далеко ще не завершеної роботи. Але через те, що цей результат уже мав самостійне практичне значення, професор вирішив якнайшвидше опублікувати його. Те, що його колеги не висловили з цього приводу особливого захоплення, Ридана анітрохи не бентежило. Професор добре знав учений світ. «Не дійшло, — казав він весело і ущипливо. — Кожен зайнятий своєю справою. Нічого, з часом дійде. А поки що самі покористуємося…»
І він користувався. Помітивши сигнали барометра, він дзвонив у метеорологічну обсерваторію, узнавав усе, що можна, про рух головного вогнища грози, вибирав по карті околиць Москви потрібний напрям і мчав туди на своїй машині, намагаючись потрапити в самий центр грозового району.
«Грозові ванни» були пристрастю професора Ридана. Він знав їм ціну! Фізична втома, пригнічений стан від невдач у науковій роботі, прикра недуга, що нагадує про вік, — усе це зникало після грозових ванн. На зміну їм приходили бадьорість, енергія, веселість, незвичайна свіжість і гострота сприймання навколишнього світу. Він почував, що весь організм наповнюється якоюсь новою життєвою енергією, котрої потім вистачало надовго.