У першу мить після непритомності, ще не тямлячи, що, власне, сталося, він відчув страх і, звичайно, страх за долю «ГЧ» і всіх риданівських надій і сподівань.
— Це небезпечно? — з тривогою спитав він. Професор заспокоїв його швидко й різко:
— Це пройде безслідно, якщо ви поводитиметеся розумно. Між іншим, ви вже стали дорослим…
Для Ридана це був елементарний випадок. Відпочинок, спокій, трохи розваг —і все пройде. Але як примусити цього божевільного інженера відпочивати? Він подумав і вирішив діяти «терористично».
— Два тижні пролежите, — заявив він пацієнтові таким тоном, що Миколі стало ясно: лежати йому справді доведеться.
Того дня, коли все це трапилося, Ганна склала останній екзамен з теорії музики. Збуджена успіхом, переповнена радістю свободи після довгих тижнів наполегливої праці, дівчина легко збігла сходами, як весняний вітер, впурхнула в їдальню… і одразу зупинилась у тривозі. Щось трапилося… Заклопотані обличчя Федора і Наталі, пляшечки якихось ліків на столі — усе це впало їй у вічі.
— Що таке? — вимовила вона ослаблим голосом.
— Нічого, Ганно, не хвилюйся, усе вже минулося, — поквапно заспокоїла її Наталя. — Знепритомнів Микола Арсенович.
— Ну от! Я казала… А батько?..
Ридан вийшов з кабінету Миколи і щільно зачинив за собою двері.
— А! Галочка… Можна поздоровити? — він поцілував дочку. — Знаєш уже? Авжеж, ти мала рацію. Ну, нічого, все гаразд. Я його обдурив, сказав, що треба полежати два тижні. Хай думає так, це йому піде на користь. Глядіть-но, про справи з ним не говоріть, друзі! Вигадуйте які завгодно теми, тільки не про генератор, не про техніку.
— І не про якесь там «проміння смерті», — багатозначно додала Ганна, звертаючись до Федора.
Професор глянув на неї здивовано.
— А це що таке?
— Це… державна таємниця, відома тільки нам: Миколі Арсеновичу, Федорові Івановичу, Наталі та мені. Ми вирішили відкрити її й тобі. Але більше ніхто не повинен знати.
— Хай йому дідько, який урочистий початок!
Вони розташувалися біля стола тісною групою, і Ганна розповіла батькові всю історію з розшифровкою повідомлень таємничого друга з Німеччини.
Ридан уважно вислухав розповідь. Потім мовчки підвівся, пішов до себе в кабінет і довго сидів у кріслі, куйовдячи бороду, начебто вирішуючи якесь складне й важливе питання.
Микола знав, що Ганна повернулась. Він почув її голос, коли Ридан, виходячи, на мить відчинив двері. Його охопило непереборне бажання бачити її. Зараз вона увійде, мабуть… як шкода, що він не міг бачити її в той момент, коли вона дізналась про його непритомність! Може, він зрозумів би тоді дещо…
Час ішов, і ніхто не входив. З їдальні долинали приглушені звуки кроків, зрушуваних стільців; голосів зовсім не було чути. На диво, поволі минав час, завжди такий стрімкий. Години, навіть дні часто збігали непомітно… Микола машинально дивився, як на настільному годиннику велика хвилинна стрілка, насилу підійшовши до чергової рисочки на циферблаті, ніби прилипала до неї й довго не могла зрушити з місця…
Ну й нема чого дивитись на неї! Він заплющив очі… Прийде чи не прийде?
Якщо не прийде, все ясно. Хоч… Ридан міг заборонити «турбувати». Він так рішуче зачинив двері…
Як усе-таки безглуздо було так жити!.. Не бувати в театрах, не слухати музики, перестати читати. Звичайно, він почав дичавіти. Про що можна розмовляти з такою людиною? Про генератори? Тільки про генератори! Про «сушильні», «консервні», лабораторні, напіввиробничі «чудесні»… Тьху, чорт, соромно! От Віклінг не виходить з темпу культурного життя…
Микола почув, як хтось легенько доторкнувся до ручки дверей.
Потім двері тихо відчинились…
Три обережні шурхотливі рухи…
Він ще міцніше склепив повіки. Серце раптом закалатало на всю кімнату.
Він відчував, майже бачив, як Ганна стає навшпиньки, щоб віддалік дізнатися, спить він чи ні.
— Сміливіше, сміливіше, Ганно Костянтинівно, — не підводячись, тихо сказав Микола.
Вона вийшла з-за високої спинки ліжка, трохи зніяковіло подаючи йому руку.
— Як ви дізналися, що це я?
— Я чув ваші рухи, впізнав ваші кроки. І я… дуже чекав вас.
Щось сильніше, ніж її воля, охопило Ганну, примусило її пальці швидко стиснути пальці Миколи і відразу ж злякано висмикнути руку.
Якусь мить вона витримувала його захоплений погляд, потім опустила очі.
У цей момент Наталя й Федір увійшли до кімнати. Розпочалася спільна розмова; друзі навперебій намагалися придумувати відповідні теми, щоб якнайдалі відвернути увагу хворого від усього, що було зв’язане з його роботою. Микола помітив ці недосить вправні маневри і раптом зареготав так гучно й весело, що всі злякалися, чи не істерика це часом.