— Ви ж, певно, вже визначили величину поправки для людини!
Професор зам’явся.
— Так, але… поправки ці тільки теоретичні, експериментально не перевірені… Перевірити треба! А от як це зробити, я поки що й сам не знаю.
Микола занепокоївся. Він уявив собі цю перевірку в звичному для Ридана стилі, як нову тривалу, кропітку роботу, подібну до градуювання «ГЧ». Але тепер уже він сам вважав за неприпустиме зволікати. Якщо машини Гросса з’являться раніше, ніж Ридан перевірить свої поправки, це буде непростимим недоглядом!..
— Дозвольте, Костянтине Олександровичу, очевидно, я знову чогось не розумію. Ви самі казали, що ваші поправки виявилися правильними.
— На тваринах, Миколо Арсеновичу, тільки на тваринах, починаючи від рептилій і кінчаючи Сімкою. І до того ж то були рухові центри, серце, дихання… Вийшло, правда, здорово… Ви пригадуєте, яка виявилась закономірність: елементарні функції опинились па початку шкали, на нижчих частотах. Очевидно, мозок у своєму історичному розвитку оволодівав усе вищими частотами. Функції організму й керовані ними частоти мозкових клітин виникали і розвивались паралельно. Адже у вищих організмів функції дуже ускладнені, а багатьох з них зовсім немає у нижчих. Тому поправки на найбільш складно організований мозок людини можуть виявитись іншими… До того ж тут гальмівний процес, особливий, своєрідний.
— Загалом, прогресія ваших поправок уже визначилась на всіх класах тварин. Чому ж для людини вона повинна зламатися?
Ридан розвів руками.
— Не повинна, але може…
Микола бачив, що тільки педантизм заважає йому зробити останній, вирішальний дослід. Ридан сам не вірив у можливість помилки, це було ясно. А Микола вірив Риданові-вченому…
— Слухайте, Костянтине Олександровичу, — сказав він, узявши його за руки, — не треба гаяти часу. Перевірка може затягтись надовго.
— Що ж ви пропонуєте?
Микола замість відповіді рішуче підійшов до клітки з Сімкою, різким рухом відкотив її вбік і, схопивши стілець, сів перед свинцевим екраном.
— Починайте, Костянтине Олександровичу! Давайте промінь. Зараз же ми перевіримо хвилю, і все буде ясно…
Якусь мить Ридан стояв нерухомо, наче борючись сам з собою. Потім поволі відійшов до стіни, підніс руку до головного рубильника і вимкнув його.
— Ні, — сказав він, — я цього не зроблю… Не треба гарячкувати, Миколо Арсеновичу, так пуття не буде. Вставайте і підемо до наших дівчат святкувати перемогу й вечеряти. Завтра придумаємо що-небудь менш ризиковане. А Сімка хай спить… це не зашкодить.
Трохи зніяковівши від свого пориву, Микола слідом за Риданом вийшов з лабораторії.
Ганна прокинулась раніше, ніж звичайно. Ясний червневий ранок вривався крізь щілини між фіранками і полум’яніючими смугами освітлював кімнату. Сонячне полум’я й розбудило Ганну. Вона безмірно любила сонце, називала себе «сонцепоклонницею» і вважала за злочин спати в такі от яскраві, ясні ранки, що сповнювали її якоюсь особливою бадьорістю, сприйнятливістю; в такі ранки враз ставали простішими, приступнішими всі навчальні предмети, потрібні клавіші рояля наче самі підскакували під її тонкими пальцями, а в старих, давно, здавалось, вивчених і до кінця осмислених творах композиторів несподівано виявлялись нові відтінки почуттів, нові образи, новий зміст.
В такі ранки, якщо дозволяв час, Ганна зачинялась у вітальні і з насолодою віддавалась музиці: розучувала нові речі, опрацьовувала, шліфувала старі, щоб у найближчий вечір, коли батько вимагатиме «концерту», піднести йому свої знахідки. Та й не тільки йому, звичайно…
Останнім часом Микола став більше цікавитись її грою.
Після одного з таких «концертів», коли вони на хвилину лишилися самі в кімнаті, він з погано прихованим хвилюванням сказав їй:
— Дякую вам, Ганно Костянтинівно. Раніше я просто любив музику, а ви навчили мене розуміти її. Тепер я знаю, що це таке: це засіб висловлення тих складних і тонких емоцій, які не можна передати ніякими іншими засобами. Є такі… Адже жодна мова, жодна література не можуть так повно висловити відразу всю суму почуттів, думок з їхніми характерами, ступенем напруженості, глибиною, щирістю, як музика… як пісня, чавіть зовсім простенька, який-небудь наспів… Це — мова душі. Я починаю розуміти її… А ви, очевидно, чудово володієте нею.
Ганна дуже зніяковіла, і не так від похвали, як від побоювання, що Микола справді зрозумів її. Вона тоді імпровізувала на теми з Оффенбаха, і любовні муки Гофмана нестримно і дивно зливались у її музикальній фантазії з образом Миколи… Невже він відчув це? Але тоді, виходить, вона справді оволодіває «мовою душі» — найважчою вершиною мистецтва!