— Ну от бачите! — розсміявся Ридан, коли Микола, нарешті, здаючись, виклав йому ці нові міркування. — Ніколи не треба сліпо вірити законам, для вченого це — загибель. Ними можна керуватись, але істинність їх завжди треба брати під сумнів! Неодмінно брати під сумнів! — гаряче додав він, розмахуючи в повітрі рукою з довгим вказівним пальцем.
Микола підвівся з крісла, вважаючи, що тема вичерпана. Та ні, Ридан розбалакався, як це частенько з ним бувало.
— І ще одну помилку вашу я хотів би підкреслити, Миколо Арсеновичу. Ну як ви могли подумати, що метою моєї багаторічної праці було «проміння смерті»?! Відверто кажучи, цією підозрою ви… могли б образити мене, коли б я не знав вас і не був упевнений, що це саме помилка, хоч і дуже… прикра. Принципово хибний погляд, на жаль, досить поширений у наш час! Ми не маємо морального права піддаватись цьому психозу і підпорядковувати нашу науку ідеям знищення та руйнування. «Проміння життя» — в найширшому розумінні цього терміну, як символ розквіту і прогресу науки, — ось що нам треба шукати, щоб бути сильними й непереможними в будь-якій сутичці! Це здається парадоксом, але поміркуйте самі… Ми вивчаємо атом, виводимо нові сорти рослин і породи тварин, досліджуємо причини північних сяйв і сонячних плям — усе це не для знищення, а для створення, для розквіту людства. Але все може служити і цілям війни. І чим більше ми вивчаємо й знаємо, тобто чим сильніша наша наука, тим більша наша військова могутність. За прикладом недалеко йти! Ми з вами створювали «ГЧ» зовсім не для воєнних цілей. Ви вирішували важливу фізичну проблему, я — не менш назрілу біологічну. В результаті ми маємо апарат, сповнений найбільш творчих, найбільш життєтворних перспектив. За допомогою «ГЧ» ми переможемо смерть, принаймні в тих випадках, коли вона передчасно вривається в організм, ще здатний жити, знищимо небезпеку хвороб, усуватимемо природні дефекти організму, зробимо людину більш довговічною… І це тільки незначна частина з того, що вже тепер не підлягає для мене сумніву. Коли я думаю про перспективи трохи більш віддалені, в мене голова паморочиться, Миколо Арсеновичу… А ось тепер дивіться, що сталося! — нам негайно став потрібний хороший козир проти сильної карти ворога. Що ж, чи довго ми його шукали? Він опинився в наших руках! Треба було тільки вибрати його серед інших карт. І так буде завжди, якщо ми не відхилятимемось від наших прямих завдань, нашого обов’язку — оволодівати природою, пізнавати її закони, її мову, її так звані таємниці, про які вона сама нагадує нам на кожному кроці… Їх так багато!
Якусь хвилину Ридан мовчав, спрямувавши погляд кудись далеко, поверх Миколи, очевидно у вікно, в небо Москви, що виблискувало сліпучим блакитнуватим серпанком. Якимись світлішими і яскравішими стали його очі, облямовані вузькою смужкою чорних вій, білішим сильне чоло, що ніби випромінювало думку…
Тільки тепер Микола зрозумів, що в привабливості Ридана чималу роль відігравала його зовнішність, він був дуже вродливий усім: обличчям, постаттю, рухами, тією незвичайною гармонією, з якою ці зовнішні риси відображали його багатий внутрішній світ, його живу експансивну вдачу мислителя і творця. Микола вперше побачив і зрозумів це, і вперше, не маючи сили відірвати погляд, одверто милувався ним; своєрідна скромність, звичайно, не дозволяла йому розглядати свого співбесідника, він одводив очі.
Ридан замислився, відблиски думок тріпотіли на його обличчі, видно, не встигаючи виливатись у слова.
А Миколі вже ввижалося інше обличчя. Теж сірі очі, тільки більші, лагідніші, довірливіші, з золотими цяточками біля самого краю зіниці. Такий самий витончений, але не гостро відточеним олівцем, а прозорою акварельною тінню, злегка накреслений контур профілю, ледь припухлої верхньої губи, трохи довгуватого кирпатого носика… Обличчя це наче плавало в тумані, і Микола ніяк не міг охопити, зібрати докупи всі знайомі риси, уявити собі його відразу все, цілком. Воно начебто гралось, ховалося від погляду Миколи і кликало до себе…