Усе — дурниці. Юханнес чудово уявляв собі: саме тут, у цьому начебто рятівному лісі, і починається найнебезпечніше, найстрашніше. І недаремно з цього моменту розповіді про дійсні події перетворювалися в теорію: саме тут, очевидно, більшість розвідників знаходили свій кінець.
Це й зрозуміло, досить «увійти» в обстановку. Ніч, туман. Куди саме занесло вітром і морською течією шлюпку або гумовий човен — невідомо. Детальна карта узбережжя не допоможе, тим більше, що нічого не видно, ніяких орієнтирів немає. Як сліпе цуценя, людина майже навпомацки кидається до лісу. При цьому треба не залишити слідів на береговій смузі. Майже нездійсненне завдання!.. Кожний валун на березі, кожний кущ здається, — і так справді може бути, — прикордонником. Де там уже «замітати сліди»!.. А через якусь годину берегом пройде дозор з собакою…
Нарешті ліс.
Радянська охорона, звичайно, чудово знає цей «геніальний» спосіб висадки і відповідно будує систему спостережень. Яка ж це система? Яку смугу лісу треба пройти, щоб опинитися за межами регулярного обходу з собаками? І куди, власне, йти? Компас, як відомо, не помічник, якщо не знаєш точно по карті, звідки почав шлях. Світна стрілка покаже, звичайно, «на південь», у глиб країни, бо висадка відбудеться на північному узбережжі, далеко за Талліном, де вже мало островів-вартових, що пильно охороняють радянське узбережжя Балтики. Але там, як зуби старої пилки, стирчать криві півострови, великі й малі, і якщо потрапити на один з них, а це цілком імовірно, то можна, йдучи на південь, опинитися в найнебезпечнішій береговій зоні і навіть вийти знову до моря.
Але, припустімо, вдалося випадково вгадати напрямок і «благополучно» провести решту ночі, притаївшись у лісі, під неминучим у цей час дощем. Настав ранок. Змучена, мокра, до краю змерзла, забруднена людина повинна вийти з лісу, опинитися серед людей, перетворитися в нічим не примітного місцевого жителя. Не можна ані помитися, ані розпалити вогнища… Орієнтуватися можна по звуках: гудках пароплавів, заводів, автомобілів, по шуму поїздів. Якщо їх немає, до них треба дійти, дотримуючись найбільш вірогідного напрямку. У поєднанні з картою й компасом це може дати деякі вказівки. Їх треба обережно перевірити, уточнити, щохвилини ризикуючи бути викритим. Перед тим, як виходити до людей, треба знайти місце для тайника, підготувати його, налагодити антену, передавач, у певний час зв’язатись із резидентом, закопати передавач і все компрометуюче майно й швидко піти геть від цього місця, бо його, можливо, вже запеленгували сторожові радіоспостерігачі… Може, навіть це місце вже оточене прикордонниками…
Ні… Усе це дуже наївно й примітивно. Від дотепності класиків розвідки таких, наприклад, як Томас Лоуренс, тут і сліду немає!
Юханнес уважно слухає «викладачів» і потроху схоплює головне: ніхто з них і сам не вірить у цей «легкий» спосіб переходу кордону. Якщо вони й побували в справжньому ділі, то вціліли тільки завдяки щасливій випадковості. Це просто випливає з їхніх розповідей, якщо добре вдуматись.
А найцінніше спостереження полягає в тому, що вся ця організація — і школа, і зовсім уже таємничий «центр» — чекають, прагнуть, щоб хто-небудь знайшов інший, новий, вірніший і надійніший спосіб.
У Юханнеса є свої потаємні цілі й завдання. Йому за всяку ціну треба відзначитись у школі, щоб, закінчивши її, відразу дістати солідне «діло». В цьому Юханнес уже досяг успіхів, він — один з перших учнів. Треба стати першим.
І ось він починає потай створювати свій новий, оригінальний проект. Основна ідея йому давно ясна: «шкільний» план хибний у самій основі, бо відносна надійність його першої частини — висадка під покровом ночі, туману, бурі — визначає неминучі й майже непереборні на наступному, «лісовому» етапі перешкоди, пов’язані з труднощами орієнтування в цих умовах. Адже завдання розвідника — опинитися серед людей, не викликаючи з їхнього боку ніяких підозр. Навіщо ж створювати цей зайвий і такий ризикований етап? Ні, хай буде складним, важким і, може, дорогим перший етап, але зате він повинен відразу, без особливого риску і цього безглуздого лісу приводити до людей вдень, коли навколо все видно і легко зрозуміти, як поводитися далі, куди податися.
Як це зробити?
А ось як…
Проект був готовий після кількох днів напруженої роботи думки.
За три тижні до закінчення курсу, коли мали відбутися випускні іспити, з’явився інспектор з «центру» для чергової, тепер уже останньої перевірки роботи школи. Це був своєрідний екзамен для її керівників.
Юханнес Ріккерт врахував ситуацію і, вибравши момент, мимохідь повідомив одного з викладачів, що в нього є деякі нові думки про тактику розвідувальної роботи. Як він і чекав, наслідки позначилися негайно і з помітним ефектом. Того ж дня Юханнеса викликали в кабінет директора, де зібралась уся верхівка школи, на чолі з представником «центру».