Федір установив порядок: двоє відпочивають, двоє гребуть через кожні півгодини. Один з відпочиваючих заступає одного з гребців.
Весь час змінюється краєвид. Річка, наче змія, звивається між пасмами гір, то стискується ними у вузьких ущелинах, і химерні скелі нависають тоді над самим її річищем, загрожуючи звалитися на принишклих мандрівників, то розливається в просторих лугових низинах, розкидаючи чисті струмені по піщаних мілинах.
Непомітно підкрадається вечір. Знову починаються шукання стоянки. Роботи чимало: треба нарубати палива для вогнища, приготувати обід, потім остаточно влаштувати постелі, натягти брезентову покрівлю.
Нарешті все зроблено. На зміну теплому вечорові надходить прохолодна ніч. Човен стоїть біля берега на мілині, якнайдальше від головної течії, щоб випадковий обривок плоту, що розбився де-небудь у верхів’ях об каміння, не налетів і не зірвав його з якоря. На березі ще димлять головешки загасаючого вогнища, виблискують спалахуючі світляки іскор.
Втомлені мандрівники тепло вкриваються й засинають здоровим, міцним сном, відчуваючи блаженство відпочинку та приємне ниття в напоєних утомою м’язах.
Перші два-три дні мандрівки Микола переживав, як сон. Після напруженого розумового життя протягом багатьох років уся ця обстановка здавалась йому нереальною.
А тим часом близькі вода, земля, ліс потроху пробуджували в ньому давно забуті відчуття дитинства. Він упізнавав ці могутні пахощі природи, її тихі нічні шерехи, і порухи, і сплески, як після довгої розлуки люди впізнають знайомий погляд, знайомий потиск руки.
Микола з надзвичайною гостротою відчував це повернення до природи, він мов скидав з себе вагу років і знову ставав юним.
Якось уранці, тільки-но мандрівники вирушили в дорогу, покинувши місце ночівлі в тихій звивині річки, вдалині з-за повороту показався великий пліт. Він швидко линув головною течією біля високого правого берега, де скелі, підійшовши до самого річища, вступили в боротьбу з водою, повертаючи непокірну течію ліворуч, майже під прямим кутом.
У цей куток нісся пліт. Вузький і довгий, зв’язаний з товстих стовбурів уральських ялин, він уже вигнувся дугою, бо два плотарі — один попереду, другий у хвості плоту, — побачивши небезпеку, з усієї сили працювали величезними веслами-стернами, намагаючись відвести пліт якнайдалі від берега. Налягаючи всією вагою тіла на довге плече важеля, кожний плотар піднімав стернове весло з води, бігом переводив його на другий бік і, зануривши лопать у воду, знову плечем штовхав важкий держак, упираючись босими ногами в колоди. Але не такі сили потрібні були, щоб подолати інерцію плоту, який нестримно мчав на скелю.
Безгучно і страшно він ткнувся рогом у виступ скелі. З човна туристи бачили, як скрутилася передня ланка, як вставали раптом сторчма з води і важко плюхались назад колоди, як шугнув у повітрі стерновий держак і зламався, немов сірник, навпіл. Передній гребець ледве встиг відскочити на сусідню, ще цілу ланку. Але й на ній уже лопалися снасті. Розв’язані колоди переверталися під вагою чоловіка. Він упав, відчайдушно силкуючись вибратися з води, щоб колоди не зімкнулись і не розчавили його.
Усе це тривало кілька секунд.
— Вперед! Швидше! — крикнув Федір, спрямовуючи човен до плоту. — Миколо, на ніс!
Ганна і Альфред налягли на весла.
Спритно лавіруючи між колодами, що вже проминули зрадницьку скелю, Федір підвів човен до плотаря, який борсався у воді. Микола схопив його за комір і, легко піднявши з води, втягнув у човен.
Блідий, знесилений, наковтавшись води, хлопець довго не міг вимовити й слова. Микола роздягнув його, накрив ковдрою, викрутив мокрий одяг і розвісив на дузі «плавучого будинку».
— Вперше, чи що, ведете пліт? — спитав він, коли той трохи заспокоївся.
Хлопець з досадою труснув мокрою головою.
— Де там уперше! Я цю Уфімку напам’ять знаю. Це все камінь. Раніше його тут не було, певно, нещодавно звалився.
Микола підвів очі на правий берег. Величезні кам’яні брили громадились одна на одній, вкриті товстим килимом світлого моху. На брилах і між ними росли дерева.
Федір причалив до хвоста плоту. Більша половина його залишилась цілою. Другий плотар, кремезний і рудобородий, бачачи, що товариш не потребує його допомоги, продовжував свою роботу і вже виводив пліт з небезпечного виру на спокійну течію до лівого берега.
— Причалювати будеш? — спитав Федір, знаючи, що без переднього стерна не можна рухатися далі, не ризикуючи знову налетіти на скелю.