Ніхто не знає, як і чого виникає кохання. Коли-небудь люди розберуться в цьому краще… Іноді воно захоплює людину, як гроза в полі, і вражає її бурею, блискавкою, громом. Іноді скрадається тихо, непомітно, то тішить, то завдає суму своїми легесенькими дотиками.
Легенькі його дотики Микола відчував уже давно, ще з того часу; коли він працював над створенням «сушарки» на заводі. Але про кохання Тунгусов не думав. Він схилявся перед розумом, тактом, безпосередністю, хистом до музики, витонченістю та багатьма іншими якостями Ганни. Тепер його захоплювали нові — її розуміння природи, вміння плавати якось незвичайно легко, вільно, по-риб’ячому віддаючись воді, її влучна стрільба з подарованого їй батьком дрібнокаліберного пістолета «монте-крісто», який вона завжди носила з собою. І як було не захоплюватись, коли на змаганнях, що їх вони іноді влаштовували де-небудь на пустинному березі, меткий стрілець Федір влучав у яблуко на відстані десяти метрів двома кульками з п’яти, а Ганна незмінно клала чотири, а то і всі п’ять. Це викликало у Наталі велику радість, і вона душила Ганну в обіймах. Альфред тиснув їй руки і, грубувато жартуючи, висловлював жаль, що не може наслідувати приклад Наталі. А Микола тихо посміхався до неї, і серце його сповнювалось гордістю й повагою. Може, це й було кохання?..
Він не робив ніяких кроків до зближення з Ганною ще й тому, що помічав, як ці кроки настирливо робив Віклінг і як Ганна щоразу майже непомітно, але рішучо відкидала всі його наміри. Миколі здавалось, що він згорів би від сорому, коли б це сталося з ним, і ще впертіше тамував пориви ніжності.
А Ганна так порівну розподіляла свою увагу між друзями, що навіть найдосвідченіший психолог не догадався б, як напружено чекає вона Мнколиного кохання, які болісно-щасливі видіння бентежать її часом і як, засинаючи, боїться вона промовити у сні його ім’я. Ганна відчувала: найменша перевага кому-небудь з її боку могла порушити дружні стосунки, і тоді чудова мандрівка втратила б усю принадність.
Дуже рідко траплялось їм лишатися наодинці. Ой, як дивно створені люди. В такі хвилини, коли доля підштовхувала їх до самої межі щасливих, відвертих розмов, вони ніби лякались одне одного та й самих себе. Микола замикався в собі, втрачав дар слова. Ганна, навпаки, брала ініціативу в розмові, не допускала мовчання, вміло обираючи теми, досить інтимні для таких побачень, але… але… такі далекі від їхніх потаємних думок і почуттів. Вони обговорювали листи Ридана й Ниркіна, одержані в заздалегідь визначених пунктах на річці, робили здогади про долю невідомого німецького друга, який знову зник з ефіру, говорили про значення праць професора, про свої «культурні» плани після повернення додому.
Під час одного з таких випадкових побачень Ганна розповіла Миколі, як перед самим їхнім від’їздом з Москви Ридан увечері покликав її в лабораторію, посадив у крісло, надів їй на голову якусь круглу металеву сітку з проводами і довго порався біля «ГЧ», записуючи щось у свій зошит. При цьому він примушував Ганну розв’язувати в голові арифметичні приклади, читати вибрані ним уривки з різних книжок, розглядати креслення. Вона так і не встигла розпитати батька, що все це означає.
— Професор просив мене пристосувати «ГЧ» так, щоб він міг бути не тільки генератором, але й приймачем випромінювань мозку, — пояснив Микола. — От він, мабуть, і скористався з експериментів над вами, щоб подивитись, як змінюється картина мозкових імпульсів залежно від різних видів напруження думки, вражень.
— Навіщо це?
— Не знаю, Ганю. Я знаю деякі деталі, окремі ланки роботи професора. Ідеї його дуже глибокі й нові. Мені бракує знань, щоб осягнути все…
…Не так було у Федора з Наталею. Їхнє кохання перестало бути таємницею далеко раніше, ніж самі вони освідчилися в ньому одне одному. Всі щиро милувалися щасливою парою і ласкавими жартами та прозорими натяками дружньо узаконили те, що довго ще могло краяти сумнівами закохані серця.
Нарешті мандрівники досягли пункту, ще в Москві поміченого на карті хрестиком. Тут Віклінг повинен був залишити друзів днів на два-три, щоб за дорученням головкому відвідати новий завод, де він мав прийняти нещодавно встановлене електрообладнання. Завод, за даними Віклінга, знаходився кілометрів за п’ять від річки. Друзі вирішили отаборитися на березі й використати цю зупинку, щоб поблукати в околицях і відремонтувати «плавучий будинок.», який почав десь у «трюмі» протікати.