Місце, обране для стоянки, було дуже гарне. Високі пірамідальні гори обступали широкий розлив річки з трьох боків. З підточених водою скель на вузьку стрічку положистого берега в кількох місцях били сильні джерела крижаної води, утворюючи невеликі кришталево-прозорі озерця, що струмками стікали в річку. З одного боку скелясте пасмо зненацька обривалось, і мальовнича долина, вкрита листяним лісом, підходила до самого берега.
Тут і влаштували табір. На протилежному березі виднілися споруди сплавного пункту, який жив своїм звичним, напруженим життям, поспішаючи вчасно закінчити літній план. Там снували люди з баграми, пихкали плотов’язалки, поверхня річки біля берега була вкрита темною корою плотів, які чекали відправки. А тут, навколо табору, панував спокій, людей не було; тиша порушувалась тільки пташиними криками та дзюрчанням джерельної води. Коли-не-коли від сплавного пункту відпливав човен і хто-небудь переправлявся на тихий берег, пристаючи біля нижнього краю долини, край дороги, що вела від річки на південь.
Цією дорогою на другий день рано-вранці пішов Віклінг.
Провівши його, друзі взялися до роботи. «Плавучий будинок» витягли на берег і поставили на борт. Федір та Микола, набравши свіжої смоли в лісі, конопатили клоччям ненадійні місця обшивки й заливали їх розтопленою на вогнищі смолою. Дівчата порались коло речей: треба було провітрити постелі, висушити випрану білизну. Біля палатки простяглись вірьовки з розвішаними на них речами, задиміло вогнище під закуреним казанком, — табір набрав затишного, обжитого вигляду. Друзі квапились закінчити всі необхідні роботи, щоб встигнути наступного дня зайнятись поповненням харчових запасів. Зграйки диких качок, що раз у раз пролітали, не давали спокою Федорові, а листяний ліс оцінювався Ганною і Наталею в п’ять балів за грибно-ягідною шкалою.
Жаркий, безвітряний день застиг над долиною. Сонце, здавалось, застряло десь у зеніті і не могло зрушити з місця. В такий час задушно стає в лісі. Нерухоме повітря, насичене важким диханням рослин, наповнюється імлистим, блискучим пилком, немов кристалами, що випадають у яскраво освітленій колбі.
Ганна втомилася. Грибів було небагато, довгенько довелося ходити, щоб назбирати невеликий кошик. Обличчя вкрилося рясними краплями поту, якісь лісові смітинки неприємно лоскотали спину; захотілося додому, до води, до свіжої прохолоди річки. Вона повернула на захід і вийшла з лісу. Попереду розстилався відкритий лужок, обпалений спекою. Це та сама долинка, якою подався Альфред… Ось і дорога. Ганна пішла по ній, прямуючи до річки, але незабаром порівнялася з невеликою самотньою групою кущів, що витяглись ліворуч вздовж дороги. І відразу знайшовся привід зупинитись: треба перебрати гриби, вони злежались, у кошик нападало багато сміття… Шукаючи затінку, Ганна обійшла кущі й лягла в траву, біля самого підніжжя зеленої ширми — по той бік дороги.
Ноги налилися втомою. Ганна заплющила очі, і відразу ж у неї приємно запаморочилось у голові, як це буває, коли людина поринає в сон…
Навколо в траві цокотіли коники. Найголосніший з них через хвилину задзвенів десь серед листя зовсім над головою…
І коли б мимо дорогою проходила людина, вона нізащо не подумала б, що хтось ховається за цією самотньою групкою з невеликих зів’ялих від посухи кущиків.
…Навколо вода. Вона пестить ноги. Але яке яскраве світло! Небо сліпить, у воді відбивається сонце, не можна розплющити очей. Куди ж іти? Де берег?
Ганна хоче трохи розтулити повіки… Ні, неможливо, світло б’є гострим, колючим промінням. І не чути нікого навколо… Але ось вдалині — голос. Микола!.. Він говорить тихо, наче сам до себе, але Ганна чує кожне слово. Микола!..
«Не треба кричати, Ганю. Я все знаю. Зараз я буду з тобою…»
Плескіт води поруч, сильні кроки по воді. Він бере її на руки, як дитину, і несе, вона обнімає його плечі. Яке щастя! Як радісно б’ється серце. Він каже їй:
«Тепер ми будемо йти разом… Завжди разом… Ось і берег, полеж тут».
Він кладе її па траву, відходить убік, і вже здалеку лине його тихий голос:
— Тут ми розійдемось… До річки вже недалеко, і в лісі можна стріти кого-небудь з моїх «друзів». А в мене є ще одне дільце. Отже, Рено…
«Це не він!» — блискавкою майнуло в голові Ганни. Вона враз прокидається, серце стрибає біля самого горла, але вона не може розплющити очей. Сонце вийшло з-за верхівок кущів і світить просто їй в обличчя. Тінь падає тепер в бік дороги.