Кроки наближаються, вона чує кожне слово людини. Дивно, який знайомий цей голос, а впізнати вона ніяк не може.
— Давай сядемо, тут є невеликий затінок. Хай йому чорт, я втомився від цієї клятої спеки.
«Віклінг»! — впізнає нарешті Ганна. «Хай йому чорт» — його улюблений вислів. Вона вже робить зусилля, щоб підвестись, як раптом втямлює, що Альфред розмовляє незвично: ніякого акценту й сліду нема, вільно говорить чистою російською мовою. Що це значить? Може, то не він? Ганна чекає не ворушачись, і холодок страху потроху проймає її всю.
— Отже, Рено, з заводом, я вважаю, все ясно. Пуск призначено на п’ятнадцяте, і цей пуск повинен відбутися неодмінно — так би мовити, для заспокоєння верхів. Вам для розгону, для переходу на повну потужність дадуть декаду, не більше. І ось ваше основне завдання: ця декада повинна перетворитись на дві, може, на три, словом, до останнього моменту завод не повинен стати на повний хід, інакше, ви розумієте, що вийде? Уявіть собі, що наші хазяї там… затримаються з якихось причин. Тоді цей гігант до своєї загибелі встигне насипати стільки смертоносної продукції, що вся наша з вами робота виявиться майже безглуздою.
— Це ясно, — високим тенорком відповідає співрозмовник Віклінга, чиркаючи сірником. — Але й затримувати без кінця-краю не можна. Боюсь, що навіть ці дві декади викличуть велику підозру і ліквідація заводу у вирішальний момент може бути зірвана.
— Цього не можна допустити. А строк залежить не від нас.
— А від становища з цими іонізуючими апаратами? До речі, ви знаєте, як там ідуть справи?
— Звичайно. Три тижні тому була готова перша серія: п’ятдесят штук.
Тенор скептично чмихає.
— Надто точні відомості, гер Віклінг. Неймовірно! Особливо, коли взяти до уваги, що ці таємничі апарати — єдина обставина, яка дає право сподіватись на успіх. Та й то тільки тоді, коли Москва ще не пронюхала про нове відкриття.
— Ви скептик, Рено. Я стежу за цим. А втім, про дещо ми дізнаємось, може, зараз же, не сходячи з місця… — В руках Віклінга шелестить папір. — Бачите, в потрібний момент я виступаю в ролі поштаря… Листи з Москви, як домовлено заздалегідь, одержано в місцевій поштовій філії. І ось: «Миколі Арсеновичу Тунгусову», очевидно, від радиста Ниркіна, який стежить за повідомленнями з ефіру… Так і є. Ет, хай йому чорт, знову шифр!
— Звідки повідомлення? — питає Рено.
— Не сказано… «Твій таємничий друг, нарешті, з’явився сьогодні, дуже поспішав, дав тільки одне слово: «Приймайте», і потім цифровий текст, який я наводжу повністю».
— Ключа у вас немає, звичайно?
— Ключа нема, Рено… Чому «звичайно»? — раптом спалахнув Віклінг.
— Тому що ви неправильно дієте, дорогий колего. Ви полюєте на дівчину, щоб одержати шифр і все інше, так би мовити, на підносі, готовеньке, без клопоту й риску. Дівчина виявилась міцнішою, ніж ви гадали, і це треба було зрозуміти вже давно. Не знаю, чи не закохались ви в неї часом справді? Цю можливість теж треба було передбачити, ви не хлопчик. Замість того, щоб брати участь у веселій подорожі по цій дурній Уфі, ви повинні були взяти ключ ще в Москві, у Тунгусова. Взяти, а не чекати, що вам його піднесуть з поцілунками.
— Дурниці!.. Ви не знаєте конкретної обстановки.
Ганна каменем притискується до землі. Розмова відбувається за два кроки од неї. Кожний звук, подих можуть видати, і тоді… вони вб’ють її, щоб сховати кінці у воду, і ніхто не дізнається про злочин, який вони готують. Ага! Вона згадує про свій пістолетик, що лежить, як завжди, в спеціальній кишені. А хвилювання стискує груди, удари серця лякають своїм калатанням і сиплими звуками в горлі. Вона відчуває, що свідомість затьмарюється від цього страшного нервового напруження, шаленого стукоту серця. Ось запаморочилось у голові…
…Тиша. Що вони роблять? Може, помітили її крізь просвіти куща і тепер…
Минає п’ять, сім хвилин. Ні звуку за кущами… Невже пішли? Ганна лежить, як і до цього, ніби скам’яніла, відчуваючи, що тіло її заклякло від нерухомості. Несподівано гучний тріск лунає над самою головою, на мить завмирає серце. Це коник, стривожений приходом людей, знову веде свою пісню. Переляк змінюється спалахом вдячності до цього коника: він допомагає їй — очевидно, люди пішли.
Ганна обережно повертає голову, дивиться крізь траву і гілки на той бік. Потім підводиться поволі, на ліктях, бачить дорогу, що веде в ліс, у бік річки. Немає нікого. Вона обережно встає, оглядає весь відкритий простір, хапає кошик і біжить на північ, до табору.