Так, він мав намір «завоювати» й Ганну Ридан. І не тільки з ділових міркувань…
Участь в організації диверсії на уральському заводі і стеження за радіозв’язком Тунгусова були першими завданнями хазяїв. Але впали вони на далеко не сприятливий грунт. «Віклінг» був уже не той, діяв він неохоче, його колишні антирадянські переконання потьмяніли за час життя на батьківщині.. Та страх смерті був сильнішим. Убивство Ганни, заподіяне в приступі цього божевільного страху, а потім викриття й арешт виявились для нього надто тяжким вантажем. Він здався і щиро виклав усе, що тільки могло бути корисним для тих, хто охороняв безпеку Радянської держави.
Нічого цього Микола не розповів професорові, щоб не відвертати його від напруженої праці. Не дізналася про це й Наталя. Навіщо було б Миколі затьмарювати страшними спогадами цю безмежну світлу радість, яка відразу прийшла на зміну її глибокому горю, коли вона побачила свою милу, єдину сестру вже сплячою, а не мертвою! Щаслива натура! Наталя вміла просто любити, просто страждати і так само просто радіти, не спотворюючи своїх почуттів непотрібними сумнівами. Тепер вона просто вірила, що Ганна житиме, і стала найретельнішою помічницею Ридана.
Зате Микола… Бідний Микола! Дуже важко доводилось цій сильній стриманій людині, вперше зігрітій коханням і так трагічно позбавленій його. В який страшний вир переживань втягла його доля й шарпала, кидаючи з одного боку в другий; то манила близькою радістю, то завдавала дошкульних ударів…
Він зовсім вибився з колії. Минали дні — довгі, порожні й похмурі. Ніколи ще він не відчував себе таким непотрібним, спустошеним. Працювати він не міг. Ніякої допомоги Риданові, крім чергування біля Ганни, коли він заступав Наталю або самого професора, не потрібно було. Він намагався читати. Сумлінно прочитував сторінку й переконувався, що не може навіть пригадати, про що там ішла мова…
Інколи він починав думати про самого себе, про свою поведінку й не міг зрозуміти, що з ним коїться. Чому він неспроможний зайнятися нічим, що не стосувалось Ганни? Чому Наталя могла, сидячи тут, працювати над своїми підручниками, щось розв’язувати, вивчати, або читати, або шити? Чому тітка Паша взяла на себе всі турботи про сім’ю і все робила, нічого не забуваючи, завжди точно, завжди вчасно? Лише кілька хвилин, прибираючи кімнату, вона дозволяла собі мовчки постояти біля Ганни, підперши рукою підборіддя, уважно дивлячись в її обличчя, усе ще скуте мертвим спокоєм… Микола помічав інколи, як скочувалися сльози, ховаючись у зморшках широкого обличчя тітки Паші…
«Видно, справді щось негаразд у мене з нервами, має рацію професор, — думав Микола. — Або вдача така дурна…»
Ранок десятого дня займався каламутною смугою хмар на сході. Сірий світанок надходив повільно й пізно. Барометр падав.
Ридан відіслав Наталю спати і залишився з Ганною. Сьогодні вночі в її організмі відбувався якийсь бурхливий процес пробудження. Поодинокі здригання, посіпування окремих м’язів стали раптом інтенсивнішими й охопили майже все тіло. М’язи немов тріпотіли від бажання вільно рухатись. Це тривало півтори години. Потім відразу припинився всякий рух. І знову Ганна лежала в непорушному, глибокому сні, здавалось, навіть глибшому, ніж раніше…
Ридан сидів біля неї і силкувався зрозуміти, що сталося. Чи був пройдений якийсь етап на шляху до відновлення діяльності мозку, чи, навпаки, спалах пробудження, подібно до агонії, — і шлях назад, до смерті…
Близько десятої години ранку хмари нависли над столицею, небо прорізали перші стріли блискавок, у саду зашуміли знеможені курявою дерева, вітаючи жадану грозу. Ринула злива, з блискавкою, громом і вітром.
Похмурий, зарослий, Ридан раптом одірвався від тривожних думок, випростався, підійшов до вікна і навстіж розчинив його. Гострі пахощі грози ввірвались в операційну.
З сухим тріском розлігся важкий громовий залп, і золотом освітилася струмениста завіса дощу. Ридан знову підійшов до Ганни.
Він побачив… Може, це знову видалося йому: останнім часом втомлені очі так часто зраджували його… Ні, він побачив, він почув глибокий віддих, що вперше порушив надто правильний ритм надто спокійного дихання. Потім здригнулись уста, ледь розтулились…
Микола прокинувся від телефонного дзвінка і, ще не опам’ятавшись, схопив трубку.
— Сюди! Наталю теж! — з безмежною радістю продзвеніла мембрана.