Нарешті Вейнтрауб круто повернувся, припав до візира і, весь зігнувшись, обома руками почав крутити штурвал…
— Що ви робите?! — в нестямі крикнув Мюленберг, кидаючись до нього.
Його схопили. Темна пелена заслала весь простір перед ним, і він утратив свідомість.
Мюленберг опритомнів не зразу. В усій його істоті ще діяла енергія відчайдушного руху до машини, до Вейнтрауба, руху, яким він хотів зупинити, поламати, знищити цю потворну комбінацію людини і машини, щоб врятувати Гросса.
Він не встиг і — все скінчено! Це була його перша думка, але після пережитого ним збудження вона вже не кинула його в темну безодню горя, а пролунала як відбій після страшної тривоги. Одразу розслабилися занімілі в конвульсивному напруженні м’язи, і по всьому тілу потекли теплі струми.
Мюленберг трохи відкрив повіки і знову стулив їх, бо світло неба різко вдарило в очі. Невпевнені, злякані рухи серця потроху набирали свого ритму. Він чув голоси людей десь поблизу, відчував легкий подих вітерця і зрозумів, що лежить на землі, там же, на полігоні, і що його чекають. Оголені груди, мокра сорочка… Все-таки про нього подбали.
Шкода, що він не встиг добратися до цього недолюдка. А втім… Що? Жалюгідна, безглузда спроба? О ні! Схопити, стягти його, скинути з містка, як отруйну гадюку, головою вниз… Він міг би зробити це навіть однією рукою, бо гнів його не мав меж. Усе це, звичайно, не для того, щоб врятувати Гросса, — так, врятувати його не можна, — а щоб усі зрозуміли, що не десь там, за кордоном, а тут же, поруч з ними, є люди, які не бояться їх і готові боротися проти їх підлості.
Хто цей Вейнтрауб? Інженер, як і він, Мюленберг, інтелігентна людина? Взагалі, всі вони хто? Люди, що розтоптали свою людську гідність, відмовилися від совісті, мислення, свободи, що стали злочинцями, аби зберегти сумнівне благополуччя. Боягузи! Тільки боягуз здатний отак просто вбити беззбройну, беззахисну людину. Чому? Із страху перед її думками, її моральною силою…
Мюленберг лежав на землі — повалений, оточений ворогами, але він уже не відчував себе переможеним. Навпаки, з кожною хвилиною його все більше сповнювало почуття якоїсь урочистої переваги над цими людьми… Щось відбулося в його внутрішньому світі після того, як він зробив оцей відчайдушний, несподіваний для самого себе стрибок до Вейнтрауба. Дивовижна ясність прийшла на зміну всій складності і гнітючій безпорадності його становища. Він зрозумів раптом, що він дужий і може боротися. Треба боротися! Не чекати нападу і потім оборонятися, пасивно, як він робив досі, а нападати, — обдумано, обачно і сміливо.
Тепер йому раптом стало ясно все: що робити, як поводитись, що буде… План дій, простий і бездоганний, враз виник перед ним.
Зараз він підведеться. Його доля залежатиме від того, з чим він підведеться, з яким рішенням. Адже це був останній аргумент Вейнтрауба, тепер розмова буде коротка. Вони можуть його просто відвести туди, в поле, і поставити перед машиною… Чом би не так!
Він розплющив очі. йому допомогли сісти на купу брезенту, біля якої він лежав. Ввічливі запитання про самопочуття лишилися без відповіді. Мюленберг мовчав. Зробилося холодно; він повільно застебнув сорочку, піджак, підняв комір, надів люб’язно поданий капелюх.
Потім підвівся.
Відкрита машина Вейнтрауба, круто розвернувшись, зупинилася біля нього. Шофер відчинив дверцята. Важко опустившись на м’яке сидіння, Мюленберг відчув блаженство: вперше за останні три тижні він сидів так зручно. Як це багато, виявляється…
Вейнтрауб підійшов до машини, його супутники відійшли вбік. Шофер теж пішов. Остання розмова настала.
— Дуже шкода, що мені доводиться вдаватися до таких крайніх заходів… — почав Вейнтрауб крижаним тоном.
Мюленберг не повернувся до нього.
— Не треба ніяких пояснень, усе зрозуміло, — сказав він. — Признаюсь, я не чекав, що ви можете виявитися просто убивцем.
— Я не вбив його, — недбало кинув Вейнтрауб, немов кажучи: «Міг убити, та не схотів, а захочу — і вб’ю».
Мюленберг повірив одразу, без вагань. Незвичайна ясність думки і впевненість у собі не залишали його. Гросс живий! І це він, Мюленберг, врятував його своїм стрибком! От тобі й «безглузда спроба!..»
— Дивно. Чому ж? — спитав він тим самим байдужим тоном.
— Так вийшло. Він упав раніше, ніж я піймав його в окуляр, мабуть, просто спіткнувся, а потім мене відвернуло ваше падіння…
«Напад!» — у думці виправив Мюленберг, торжествуючи. — І не «відвернув», а «налякав».