— Ну, звичайно ж! — Вейнтрауб з полегшенням вибухнув потоком стандартних фраз. — Я чудово розумію вас… Всі умови будуть виконані, ви знаєте, що швидкість — в ваших інтересах… Можете працювати спокійно… Коли ви думаєте розпочати?
— Завтра… якщо ви перевезете машину назад у пашу лабораторію.
— Прекрасно! Це буде зроблено завтра ж уранці. Ну, ви вільні. Я подбаю сам про формальності. — Він кивнув у напрямі арештантської карети. — Можете користуватися моєю машиною. До речі, мій телефон… Дзвоніть, як тільки щось буде потрібно.
Він нахилив голову, швидко, не дивлячись на Мюленберга, повернувся і пішов, розуміючи, що відповіді на його прощальний жест не буде.
Шофер вернувся. Машина рушила. Через кілька хвилин Мюленберг знову побачив смарагдову стрічку Ізара.
Зовні все лишилось так, як і було. У другій кімнаті стояла та сама машина Гросса, правда, вся розібрана, немов роздягнена, з оголеним шасі, знятими деталями: всюди стирчали болти і лапки відкріплених проводів. З черева її раз у раз з’являлася спина Ганса, голова його весь час ховалася десь всередині машини.
Іонізатор, знятий цілим, стояв окремо в кутку: він був уже непотрібен. Новий монтував сам Мюленберг у своїй кімнаті. В цьому, власне, і полягала основна робота.
Вона була справді важкою, вимагала величезного напруження думки і уваги, бо перетворювати наукову ідею на реальну технічну річ по суті означало придумувати, винаходити її заново, тільки в іншому плані, і кожна помилка тут могла поховати саму ідею. Але крім цього, Мюленберг діяв і на грані фізичних сил. Ще ніколи йому не доводилося працювати так багато.
Щоб зберегти таємницю, — якщо це ще можливо, — Мюленберг вирішив не замовляти Вейнтраубу жодної відповідальної, оригінальної деталі іонізатора. Він і Ганс робили їх самі. Ганс виконував усю підсобну роботу: точив на їхньому єдиному невеличкому верстаті, намотував котушки, паяв, кріпив монтажні дроти, різав і свердлив панелі. Мюленберг спершу розраховував монтаж, визначав усі розміри і форми, потім монтував чергову деталь, а розрахунки, зроблені для неї, спалював.
Майже для кожної нової деталі він складав імпровізовані стенди з вимірювальними приладами, потім без кінця випробовував на них ці деталі, записував їх характеристики, розбирав їх, щось міняв, знову складав, знову випробовував, — доти, поки прилади не переконували його, що потрібних результатів досягнуто.
Обидва генератори були вже готові. Вони народжували електромагнітну енергію — основу всієї установки. Один з них кидав цю енергію в простір у вигляді тонкого і прямого ультракороткохвильового променя-стержня, навколо якого відбувалися всі дальші фізичні події. Вступала в дію основна деталь машини Гросса — концентричні соленоїди. З них лилася магнітна енергія в суворо визначених напрямах; її силові лінії були в цій складній системі майстерними регулювальниками руху. І вони досягали чуда: струмінь високої частоти, що витікав з другого генератора, починав шалено накручуватися на вже протягнутий невидимий промінь-стержень. Далі виходило щось на зразок нестримної ланцюгової реакції електромагнітних полів: один виток спіралі індукував другий, той — наступний і так далі. Вгвинчуючись у простір, цей живий штопор захоплював своїм рухом молекули кисню повітря, поляризував їх і викидав з них вільні електрони; вони перетворювалися на іони, життя яких вимірювалось кількома секундами. Так утворювався промінь іонізованого повітря, своєрідний «іонний стример», схожий на той стример, який з’являється між грозовою хмарою і землею перед розрядом блискавки, тільки прямий, керований, покірний волі людини. По ньому можна було пустити вже звичайний струм від динамо — корисний і роботящий або смертоносний — за бажанням…