— Ви маєте рацію в усьому, пане Мюленберг. Це дуже добре задумано, і, очевидно, помилки не буде. Але я все-таки не розумію, як ви уявляєте собі останній момент. Хто вмикатиме четверту групу, і як ви зумієте…
— Не знаю, Ганс, — швидко перебив його Мюленберг. — Це я зметикую там же, на місці. В крайньому разі… А втім, давайте менше думати про це… а особливо говорити.
— Ну, добре… — обличчя Ганса знову стало суворим. — А як з цією папкою? Ви збираєтеся взяти її туди з собою, так би мовити, додати до машини. Виходить, загалом у них все-таки будуть копії, а у нас не лишиться нічого. По-моєму, слід подумати й про це.
Не чекаючи відповіді, Ганс вийшов у другу кімнату, і звідти одразу полинув шелест увімкнутого електродриля: Ганс розсвердлював отвори на панелі для пульта керування… Зерно було кинуто.
Лікар продовжував лікувати.
Здавалося б, усе вирішено, план накреслений, лишається його виконувати, ні про що інше не думаючи. Але дивні думки раз у раз бентежили Мюленберга.
Він зненацька уявляв собі двох диваків — винахідників з їх «машиною для передачі енергії без дротів»… Скільки ж довгих років минуло відтоді, коли він сам щиро вважав великою заслугою цей їхній «внесок» у «прогрес людської культури»? Та ні, це було всього місяць тому, — довкола вже палахкотіла пожежа, і та сама людська культура горіла і розпадалася в огні гангрени, що пожирала її. Так… Ця машина такою вже нікому не потрібна. Потрібна інша. І вони створили іншу. Іншу, а не ту! Але кому вони дали її?.. («Соромтесь, пане Мюленберг, інженер, гуманіст! Ви не можете цього не розуміти»).
Яка нісенітниця! Адже це саме казав… Вейнтрауб. Ні, він говорив інше… Мюленберг змусив себе пригадати цю фразу, сказану в «управлінні» під час першого побачення: «Попереду — Росія, ви не можете цього не розуміти».
Так, попереду — Росія. Це давно розуміють усі — і не тільки в Німеччині, а скрізь у світі. Шкода, що не можна дізнатися, як там ідуть справи. В усякому разі там робиться перша в історії людей спроба побудувати суспільство на розумі, а не на тваринних інстинктах. Там — колиска нового світу…
«Попереду — Росія», — кажуть вони, готуючи жахливий удар.
«…а в нас не залишиться нічого». Це сказав Ганс…Хворий починав розрізняти ще дальші перспективи.
Строк, визначений Мюленбергом, невблаганно наближався, а роботи лишалося ще багато. Дата не була точною, але всяка відтяжка могла викликати підозри і небажані догадки, тому інженер ще посилив темп роботи. І він, а з ним майже завжди і Ганс, ночували в лабораторії; фрау Ліз, яку тепер вдосталь постачали грішми, старанно обслуговувала і годувала їх.
Ганс мало змінився за цей час, хіба що трохи змарнів від недосипання, зблід. Мюленберг, навпаки, зробився весь чорний, заріс і був схожий на старого лісового ведмедя, що виліз навесні з барлога. Погляд його добрих темно-карих очей тепер був похмурий, важкий. Мабуть, діти кинулися б врозтіч, коли б він раптом вийшов до них на подвір’я.
Регулювання вузлів іонізатора вони почали разом. Один взагалі не міг би впоратися з цим, довелося б не стільки працювати, як ходити, бо випробовувані блоки і прилади, що вловлювали промінь, містилися в протилежних кутках кімнати. Мюленберг послідовно міняв то один, то другий параметр блока, немовби підкручуючи деталі свого інструмента. Потім брав акорд. Прилади наче вслуховувалися в нього і визначали, чи вірно він звучить. Ганс у другому кутку стежив за приладами і записував показання.