Старий рибалка судорожно замахав веслами, женучи човен геть від цього місця. Голова його сховалася в плечі, лоб зморщився, очі примружилися — він чекав страшного вибуху, — одного з тих, які іноді долинали з того берега, — фонтана води, можливо, загибелі… Він дуже хвилювався. Але не встиг зробити п’яти-шести рухів, як технік сказав:
— Годі, досить.
В ту ж мить він відчув різкий удар в дно човна, що супроводжувався коротким, сухим, якимсь підводним тріском. Рівна гладінь води в тому місці, де був опущений брикет, раптом помітно вигнулася, тоді побіліла, зашипіла і почала осідати. Технік наказав повернути човна назад, узяв підсаку на довгій рукоятці і на весь зріст став на ніс, оглядаючи воду довкола. Старик дивився на нього і — теж на воду і в цю мить хотів, щоб ніяка риба не показалась.
Все-таки він перший помітив легкий сплеск попереду, ліворуч, і руки його самі швидко і спритно спрямували човна туди. «Порося», грубо викинуте з сачка, з великої висоти важко ударилося об дно човна і лежало, дрібно трусячи хвостом. Старий ніколи б не дозволив собі так поводитися з рибою, особливо з таким красенем. Він добре бачив його, поглядаючи краєчком ока. Прямо подивитися на нього він не міг, тому що боявся зустрітися з ним поглядом…
Світлі черева і лискучі боки риби з’явилися одразу в кількох місцях. Технік мовчки вказував напрям, і старий покірно виконував його розпорядження.
Човен наповнювався рибою.
А в душі старого все наростала і збільшувалася темна, гнітюча порожнеча. Йому було однаково… Війна уже підкосила його.
Після цього на превеликий подив своїх мюнхенських родичів, старий частіше почав навідувати їх у місті, причому майже завжди трохи напідпитку. На запитання відповідав лаконічно і, тому що не любив брехати, досить точно: останнім часом він добре пристосувався ловити рибу в цьому озері… А в найближче сімейне свято він зібрав усіх і влаштував гучний бенкет. Був тут і його любимчик — племінник Вольф. йому дядько по секрету розповів усе…
Це був той самий Вольф, приятель Ганса, який брав активну участь в організації зарядної акумуляторної станції на початку Вольфратсгаузенського шосе.
На другий же день він разом з дядьком-«дідом» поїхав до нього на озеро, прихопивши з собою солідну суму грошей, які дав Гансу Мюленберг.
Отак і переплітаються низки життєвих подій, і, якщо придивитися, нема нічого випадкового ні в самих цих низках, ні в переплетіннях і зустрічах.
Настав останній день роботи. Десь опівдні Ганс повільно підійшов до Мюленберга і невесело сказав:
— У мене все готове.
І все-таки інженер здригнувся, — Ганс помітив це з його блискавичного погляду. Так, це був кінець. Щойно він сам закінчив останню операцію — перевірку паралельності оптичних осей променя і візира. Однак Мюленберг зразу оволодів собою.
— Так… Добре, Ганс, у мене теж усе готове. Як наші «зовнішні» справи? Там усе гаразд?
— Так. Електромагніти на місці. Акумулятори перевірені, поставлені на зарядку. Сьогодні вночі будуть готові.
— А четверта батарея?
— Уже заряджена.
— Скільки ввійшло?
— Тридцять п’ять кілограмів. Я гадаю, це занадто багато, пане Мюленберг.
— Нічого, Ганс, нічого. Чим більше, тим вірніший буде ефект.
— Це я розумію. Але як же ви самі…
У Мюленберга раптом залоскотало в носі, сумні його очі зробилися вологими. Він пригорнув до себе Ганса і міцно притис його до свого великого тіла.
— Спасибі, Ганс! Ви єдина людина, яка непокоїться про мою долю… Але… не думайте про це: у вас і так зараз досить турбот. Я впораюся сам.
Решту дня вони присвятили остаточній перевірці дії основних агрегатів машини, потім уклали їх у ящики і, нарешті, взялися генерально «прибирати» лабораторію. Все, що могло хоч трохи натякнути на останню конструкцію іонізатора, спалили, поламали, знищили.
Надвечір Мюленберг подзвонив Вейнтраубу: все готове, завтра можна їхати на полігон. У похвалах і компліментах націста інженер легко розпізнавав нотки плотолюбного вдоволення, які трохи заспокоїли його: очевидно, ніякої агресії не передбачається. Він відіслав Ганса спочивати, прийняв солідну дозу брому і рано ліг спати — завтра він повинен володіти собою, як ніколи.
Ніч минула спокійно, навіть без сновидінь.
Рано-вранці з’явилися робітники, машину частинами знесли вниз, уклали на вантажний автомобіль. Нікого з інженерів «управління» не було. Шофер легкової машини передав Мюленбергу і Гансу перепустки для вільного проходу на полігон і два біноклі.
На самій околиці міста вони заїхали на зарядну станцію, щоб захопити акумулятори і головну деталь іонізатора — концентричні електромагніти.