Хоч і заспокоївся Мюленберг після вчорашньої телефонної розмови з Вейнтраубом, а все-таки він трохи хвилювався під час цієї операції. Це був єдиний пункт у його плані, якого він не контролював безпосередньо. Тут панував Ганс. І не так Ганс, як його таємничі друзі, — вони організували цю зарядну станцію-майстерню, вони зберігали електромагніти, вони заряджали четверту батарею… А хто вони? Що за люди? Чи досить вони надійні, досвідчені, обережні, дорослі, нарешті?..
Мюленберг не знав нікого з них і нічого про них: про це вони з Гансом ніколи не розмовляли. Інженер чомусь уявляв собі цих друзів Ганса, як компанію романтично настроєних хлопців, захоплених небезпечною грою в пригоди, хоча, тверезо міркуючи, він розумів, звичайно, що це — неправильне уявлення. І все ж таки — хто вони?..
Ганс впевнений в них, це — єдине, що було очевидно. Але Ганс молодий. Чим більше людей бере участь у справі, тим більша ймовірність усяких помилок, недоглядів. Кожна з них може привернути увагу, навести на слід. А тепер так багато очей, які прагнуть побачити щось підозріле…
Так, це було, звичайно, найрискованіше місце всього плану. Звідси міг початися провал…
Навантаженням розпоряджався Ганс.
Коли машини зупинились, він вистрибнув з кузова і повів робітників Вейнтрауба в приміщення, схоже на грубо побілений сарай з широкими двостулковими дверима. Через хвилину вони винесли звідти три акумуляторних ящики і почали розташовувати їх на грузовику.
Мюленберг сидів у відкритій легковій машині і уважно стежив за людьми.
Останній важкий ящик винесли два літніх робітники зарядної станції.
«Ось вони!» — здригнувся Мюленберг.
Навіть не глянувши на інженера, вони пішли було до вантажної машини, але Ганс крикнув їм, що там уже нема місця, і направив їх до легкової.
Мюленберг пересів уперед, вузький ящик поставили між сидіннями.
І тільки коли машини рушили з місця, ці двоє, доторкнувшись до козирків своїх кепок, немов поправляючи їх, подивилися прямо в очі Мюленбергу.
І тут Мюленберг зрозумів, хто такі друзі Ганса і в чому сила Ганса і цих його друзів, про яких він дізнався так пізно!…
Ось і полігон. Ось і місце, де стояла колись машина.
Там Мюленберг востаннє бачив Гросса…
Спочатку на серце опускається страшний тягар. Потім він немов проникає всередину, робить серце кам’яним, твердим… Добре… Сьогодні машина діятиме третій і останній раз, і вона помститься за Гросса, за Мюленберга, за себе…
Дивно, сьогодні Мюленберг почуває себе зовсім здоровим, навіть молодим. Він швидко рухається, за всім встигає простежити, навіть разом з Гансом допомагає робітникам підняти важкий ящик акумуляторної групи і всунути його в машину на своє місце. От що значить нерви!
З’являються люди Вейнтрауба, що прибули сюди ще раніше. Вони вже закінчили встановлювати об’єкти в полі і для попереднього випробування, і для демонстрації. Чи вірно це зроблено? Старший показує Мюленбергу розташування об’єктів на полігоні. Відстань п’ять, десять і п’ятнадцять кілометрів. Ліворуч на жердинах з білими прапорцями лампи, ввімкнуті в заземлені антени. А праворуч — для демонстрації начальству — три дощаті панелі перед траншеями. Там будуть живі об’єкти…
— Які саме? — насторожено запитує Мюленберг.
— Худоба, — по-дурному всміхаючись, відповідає Вейнтрауб. — Тільки худоба: коні і вівці.
Ганс уже витягав електромагніти з акумуляторного ящика і ставив на місце. Машина складена. Тепер вона ще більше схожа на гармату з двома короткими спареними стволами, спрямованими вперед. Можна приступати до випробування.
Старший знову підходить до Мюленберга.
— Люди більше непотрібні?
Мюленберг відчуває за цією люб’язністю особливе розпорядження Вейнтрауба.
— Ні, — відповідає він, — непотрібні, відправте всіх. Потім він підходить з Гансом до машини, пускає мотор і наводить трубу на найдальший прапорець. П’ятнадцять кілометрів! Ось він, цей прапорець, з’являється в полі зору. Нитки окуляра накладаються на нього, вказуючи своїм перетином напрям променя.
Ввімкнувши іонізатор, а потім струм, Мюленберг бачить, як на жердині спалахують різноколірні лампочки.
Ганс теж бачить це в бінокль.
— Горить! — вигукує він, і в голосі його відчувається прихована тривога — пропала надія.
— Як і слід було чекати, — спокійно, з деякою гордістю додає Мюленберг, вимкнувши «повітряний кабель». — Шкода, що ми не можемо перевірити, як діятиме наша четверта група.