— Не відмовить, — впевнено каже Ганс.
— Ну, тоді будемо кликати гостей. — Мюленберг сідає в легкову машину, їде в контору полігона і викликає до телефону Вейнтрауба.
— Машина перевірена, — доповідає він. — Результати перевершують сподівання.
Вейнтрауб надзвичайно задоволений. Він з нетерпінням чекав цього дзвінка. Вони виїжджають і за півгодини будуть на полігоні. Начальник управління теж приїде з ними. Приблизно в цей час приїде і доктор Гросс.
— Ну, Ганс, наче все гаразд, — говорить Мюленберг, повернувшись пішки. — Я думаю, всі потрібні нам люди будуть тут. Давайте поговоримо. Настає останній акт… Як би не закінчився він, нам навряд чи доведеться ще розмовляти з вами коли-небудь… Будьте готові до всього. Чого доброго, тепер візьмуть і вас. Але я гадаю, що вам пощастить викрутитися: ви були тільки електромонтером, виконавцем. Вам доручали монтаж найпростіших деталей, не вводячи в суть справи… Давайте посидимо отут, на траві. Яка чудова погода стоїть у ці дні!..
Ганс мовчки жує зірвану травинку, обхопивши руками коліна, і похмуро дивиться кудись у простір. Мовчати важко, але й говорити нема про що. Забрати його можуть і з інших причин… Та хіба можна зараз засмучувати цю чудову людину?..
— Тепер слухайте, Ганс. Під час демонстрації нам, мабуть, не пощастить розмовляти. Давайте умовимося: ви швидко підете з полігона, як тільки и зроблю такий жест… — Він потер лоб рукою і почухав голову. — Будьте дуже уважні, Ганс, не пропустіть цього руху.
— Можете бути спокійні, пане Мюленберг. Навряд чи я пропущу сьогодні хоч один ваш рух.
Вдалині, біля воріт, лунають настирливі автомобільні гудки. Обидва оглядаються.
— Приїхали… Ну, тепер прощайте, Ганс!
Вони підводяться, беруться за руки і кілька секунд дивляться один одному в очі… Потім розходяться.
Два великі лімузини зупиняються недалеко від машини. З них виходять шість чоловік: Мюленберг пізнає тих військових інженерів, які були тут минулого разу. Гросса серед них нема. Вейнтрауб знайомить його з Ріксгеймом. Цей чоловік справляє на нього огидне враження слизької, розпухлої жаби.
Знову шум біля воріт… Невелика військова машина підкочує до лімузинів і немовби викидає з себе Гросса.
Мюленберг поспішає до нього, вони обіймаються, відходять трохи вбік. Ніхто не чує про що вони говорять. Хвилин через п’ять вони підходять до групи. Гросс мовчки, наче не помічаючи нікого, піднімається слідом за Мюленбергом на місток і стає за спиною свого друга, який опустився на сидіння перед пультом.
Ще раз на цьому полігоні повторюється та сама сцена. Гуде мотор, люди напружено впиваються в біноклі. Невидимий промінь, вийшовши з машини, засвічує в далині електричні лампочки…
Тільки тепер усе це відбувається на відстані десяти кілометрів. Мюленберг почуває водночас і відразу, і гордість, коли наведений ним промінь одним лише дотиком звалює коня на такій великій відстані.
Коли затихають захоплені компліменти Мюленбергу і стримані — Гроссу, Вейнтрауб пропонує перейти до пояснення нового принципу машини.
Мюленберг повільно піднімає руку, тре лоб.
— Будь ласка, я готовий… — оглядаючись, він бачить, як Ганс нерішуче відходить назад. — Можете йти Ганс, ви мені більше не будете потрібні! — голосно і суворо говорить він. Потім додає тихо Вейнтраубу: — Сподіваюсь, тут нема людей, яким не обов’язково бути присутніми під час пояснення? Я гадаю, не у ваших інтересах особливо популяризувати метод Гросса.
— Ви обережні, — відповідає той. — Але ні, всі ці люди в курсі справи. Це ті, хто разом зі мною працювали над першою машиною і будуть працювати над другою.
«Цінне визнання, — думає Мюленберг, — очевидно, тут усі, хто може бути небезпечним».
— Ну й чудово, — каже він. — Тоді почнемо. Підійдіть ближче панове. Я почну з найголовнішого — іонізатора.
Він повільно відкручує кришку тильної частини «гармати», довго порпається в ній, нарешті виймає концентричні електромагніти. Треба дати час Гансові відійти якомога далі. Гросс схиляється над його плечем.
Шість чоловік, тісно розташувавшись з обох боків містка, на якому сидить Мюленберг, намагаються зблизька роздивитися чудову деталь.
Саме так і уявляв собі цю останню сцену Мюленберг, коли отут же, на полігоні, лежачи на землі із заплющеними очима і ледве живим серцем, він придумав свій план…
Ех, яке страшне хвилювання… Серце починає клекотіти, як лава в жерлі вулкана. А що коли воно не витримає в останню мить? Ні, не треба тягти…