Захоплений роботою, він гостро відчував нестачу часу. Інститут поглинав увесь день, для «ідей» лишалися хвилини. Він узяв відпустку, замкнувся вдома, нікого не приймав і часто навіть не відповідав на телефонні дзвінки, змушуючи «розмовляти» свого невтомного автоматичного секретаря. Зміна дня і ночі не мала для Тунгусова ніякого значення. Він лягав спати, коли відчував, що повіки злипаються незалежно від його волі, а голова затуманена і стомлена. Через шість-сім годин він уже прокидався, схоплювався і, якщо в цей час не стояла глибока ніч, якоюсь мірою спілкувався із зовнішнім світом.
Повільно відчинялися двері, і цей «зовнішній світ» в образі сусідки тітки Паші, доброї істоти непевного солідного віку, немовби вливався до кімнати. Навантажена посудом, вона входила задки і потім незграбно поверталася перед щільно зачиненими дверима.
Смішна і зворушлива це була людина. Маленька на зріст, але огрядна, вся якась безформна і м’яка, обв’язана теплими хустками, завжди у валянках, вона, однак, енергійно виконувала безліч всіляких загальноквартирних обов’язків, і мешканці одностайно вважали її «головною хазяйкою».
Тунгусов жартома називав тітку Пашу «годувальницею», бо їй він довірив турботи про своє харчування. Це був мудрий крок, зроблений, якщо уважно розібратися, не так Тунгусовим, як самою тіткою Пашею, і до того ж із самих альтруїстичних мотивів. Вона з такою увагою і любов’ю виконувала свої обов’язки, наче піклувалася про рідну їй людину. І хто знає, що було б з Миколою, коли б він і досі недоїдав, жив на випадкових їдальнях. Завжди захоплений своїми ідеями і роботою, він ніколи не згадував про їжу, доки не відчував, що падає з ніг від голоду. Так він потроху одвикав їсти, помітно худів, слабшав, і тільки наполегливе втручання тьоті Паші повернуло йому природну силу.
А втім, роль тьоті Паші в житті Тунгусова не обмежувалася тільки піклуванням про його харчування. У неї не було сім’ї: чоловік і син загинули під час громадянської війни. Потреба про когось піклуватись, ніжність роками лежали глибоко під спудом, не знаходячи виходу. Микола теж був одинак. На нього і був спрямований теплий потік материнської любові Параски Гаврилівни.
Любов ця була проста, як проста була і сама тьотя Паша. Вона стежила, щоб його білизна була чиста, прала, штопала, іноді купувала й сама, що вважала за потрібне, із грошей, які давав їй на господарство Тунгусов; він же ніколи не питав звіту і відчував безмежну вдячність до своєї «годувальниці» за те, що вона звільнила його від усіх цих неприємних турбот.
Одного тільки не могла подолати тьотя Паша: примусити Тунгусова вчасно лягати спати. Почувши з кухні, що він встав і вмився, вона швидко збирала сніданок чи обід, залежно від часу, і входила до нього, намагаючись здаватися похмурою і невдоволеною.
— Доброго ранку, тьотю Пашо! — стрічав її Тунгусов, квапливо закінчуючи свій нескладний туалет.
Вона бурчала у відповідь м’яким баском:
— Ранку, ранку… Знову ніч не спав?
— Не спав, тьотю Пашо, працював.
— Ну що це таке! Хіба так працюють? Ти, Миколо Арсеновичу, тільки своє здоров’я так занапастиш. Поглянь на себе: зелений зробився. Що це? Сидиш день і ніч запертий, повітря гидке, напалив, смердить… Ну? Хіба можна? Інші он теж працюють: і погуляють, і фізкультурою займуться…
— У мене, тьотю Пашо, мозок тепер фізкультурою займається!
— Мозок! Це що! От і видно, що мозок у тебе неладний, любий. їж, сідай, прохолоне…
Теоретичні дослідження тим часом наближалися до кінця. Розрахунки і формули спершу в уяві Тунгусова, а потім і в дійсності набирали обрисів і форм деталей заповітного генератора.
Деякі з них йому по знайомству виготовляли на заводах, у наукових установах, де Тунгусову як консультантові від інституту доводиться незмінно блискуче вдосконалювати застарілу техніку. Але більшість деталей він робив сам у себе в кімнаті, яка вже зовсім перетворилася на фантастичну лабораторію середньовічного алхіміка. Тут же, в тигельках, ретортах, колбах, плавилися, очищались, випадали в розчинах осадками і кристалами чисті елементи — майбутні модулятори несучої хвилі головного випромінювача.