Це був час багатого на «дитячі хвороби», але надзвичайно бадьорого і рішучого старту молодої радянської промисловості. Кинутий ще Леніним клич — «догнати і перегнати!» — був чи не найпопулярнішим і, здавалось, легко здійсненним лозунгом народу, «ДІП» — червоніло на стінах цехів і заводських воротах, «ДІП» — кидалося з стрімких лобів паровозів, з бортів пароплавів, «ділами» називалися нові верстати, машини, прилади…
Зрозуміла, доступна всім, життєво необхідна для країни ленінська ідея заволоділа серцями. Учбові заклади, звичайно, робили свою справу, готували спеціалістів, але не вони вирішували тоді основне завдання. Широкий і незборимий, як океанський приплив, радіолюбительський рух постачав кадрами — хай не завжди дипломованими, але по-справжньому творчими і невгамовними — радянську радіотехніку. Захоплені польотом саморобної іграшки авіамоделісти довбали вищу математику і починали будувати справжні літаки. І так всюди. Це були ентузіасти, захоплені ідеєю творіння — досягти, оволодіти, переступити! Вночі вони сиділи над книгами і зошитами, щоб вдень виконати чергове завдання.
Був серед них і Федір. Зовсім уже нові для нього речі довелося йому вивчати, коли виникла раптом на заводі нагальна потреба організувати власне виробництво… дерева. Дерево відігравало тоді ще чималу роль в авіації і йшло на пропелери, фюзеляжі транспортних, спортивних та інших літаків і планерів.
Простудіювавши потрібну літературу, Федір дістав відрядження і зробив велике турне по деяких підприємствах Союзу. Тут він побачив, як на практиці, шляхом особливих маніпуляцій — підготовки, сушіння, склеювання і обробки — деревина перетворювалася на матеріал, що міг би конкурувати з металом. Нове коло знань і справ захопило Федора, і він добре впорався з дорученим йому завданням.
Однак минали роки, металургія теж не спала, і деревина починала потроху виходити з ужитку в авіації, поступаючись місцем легким і міцним сплавам металів. І коли Федір, демобілізувавшись, повернувся до Москви, в нього, як у досвідченого спеціаліста по деревині, мертвою хваткою вчепилися… «музиканти». Так охрестили в промислових колах Москви заповзятливих і вимогливих організаторів великої фабрики музичних інструментів. Фабрика вже працювала, випускала продукцію — дуже низької якості і зовсім незадовільну кількість. Тим часом це підприємство було добре оснащене технікою, мало чудовий, добре підібраний колектив робітників, серед яких виявилося чимало старих кустарів, прославлених майстрів скрипок, віолончелей, гітар…
Причиною відставання фабрики був сушильний цех. Він не встигав постачати виробництву деревину потрібної якості, і «музиканти» всі свої сили кинули на розшуки досвідченого спеціаліста, який міг би налагодити роботу цеху і вивести фабрику з прориву. Тонко організована розвідка виявила інженера Решеткова, тільки-но він з’явився в одному з відділів Наркомату важкої промисловості на площі Ногіна…
Спершу «музиканти» просто і делікатно запропонували Федорові працювати у них. Федір мало не розреготався у відповідь, — такою кумедною йому здавалася перспектива стати діячем «музичної фабрики» порівняно з його знову воскреслими мріями про велику техніку. Він відмовився дуже переконливо і твердо. Тоді «музиканти» застосували обхідний маневр. Вони докладно розповіли йому про свої труднощі і просили терміново відвідати фабрику, оглянути сушильний цех і — всього-навсього — провести консультацію, допомогти їм порадою… На це Федір охоче погодився, тим паче, що вже почував себе винним перед ними: дуже вже явно вони були засмучені його відмовою. До того ж головні «музиканти» — директор і головний інженер — сподобалися Федорові, він відчував у них справжніх ентузіастів свого виробництва. Федір захопився оглядом фабрики. Він побачив і взнав багато цікавого і нового для себе. Закінчивши обхід, вони зібралися в цеховій конторці. Тут настав момент головного удару.
— І от що виходить у результаті всіх наших виробничих зусиль, — сумовито сказав директор, знімаючи з стіни гітару, що висіла там серед інших інструментів. — Спробуйте…