Федір не був ні музикантом, ні особливим цінителем музики, але мав добрий слух, любив гітару і трохи, по-ділетантськи, грав на ній. Усе це директор встиг обережно вивідати в нього.
— Пошліть за Андрійовичем, хай принесе свою, — сказав він головному інженерові.
Гітара, яку розглядав Федір, була «шикарна», сяяла дзеркально покладеним лаком, майстерною інкрустацією з перламутру. Перемагаючи в собі деяку ніяковість, він узяв кілька звичних акордів. Звук як звук… Так само, мабуть, звучали і ті гітари, на яких йому доводилося грати…
— Ні, справді, я не беруся судити, — сказав він, знизавши плечима. — Нічого особливо поганого не помічаю.
— Стривайте, зараз помітите… Все пізнається в порівнянні, — посміхнувся директор. — Заходь, Андрійовичу!
На порозі кімнати з’явився літній, зовсім маленький на зріст, худорлявий чоловічок у синій спецівці. Лівою рукою він міцно притискав до грудей стареньку, потерту і непоказну гітару середніх розмірів.
— Познайомтесь, товаришу Решетков, це наш головний учитель і найсуворіший суддя, старий гітарний майстер — колишній кустар-одиночка. Великий маг і чарівник, що знає всі таємниці тонкого мистецтва…
— Годі тобі, Тимофію Петровичу… — невдоволено перебив майстер, сухувато вітаючись з Федором. — Навіщо кликали?
— Хочемо показати товаришеві інженеру, які бувають на світі гітари.
— Граєте? — спитав майстер, пронизливо дивлячись поверх окулярів на Федора.
— Та ні… так… трішки…
— Що ж, подивіться.
Приймаючи гітару з рук Андрійовича, Федір почув складний і дивний звук — наче гітара простогнала або злякано прошепотіла щось хазяїнові. Вона звучала від одного лише дотику до неї!.. Він обережно взяв акорд, другий… Так… Це було щось зовсім особливе. Там, у красивому фабричному інструменті, його пальці викликали якесь невдоволене, насильне звучання струн. Ці струни чути було кожну окремо, їх легко можна було розрізнити в акорді. Мовби струн і не було. Були звуки — злиті, багаті, гармонійні, вони вільно і охоче виникали від легкого дотику пальців і йшли не від струн, а з самого нутра інструмента, зливаючись, змушуючи відчутно тремтіти все легке тіло гітари. І така приємна, така принадна була ця чутлива покірність інструмента, що Федорові нестримно захотілося грати, грати без кінця… Він злякався. Ці кілька улюблених акордів — було все, що добре знали його пальці. Хіба можна ображати довірливість струн невірним, грубим дотиком? Яку відповідь дадуть вони?..
— Оце — гітара… — захоплено промовив він і повільно, насилу відриваючи од неї погляд, повернув майстрові.
— А ну, Андрійовичу… Покажи… — попросив директор.
Той сів на стілець, обережно, двома руками поклав гітару на ногу, низько схилився до неї, наче вслухаючись у її дихання. Було щось хиже і водночас ніжне в усій його зігнутій постаті, в обережних і чіпких пальцях, що владно обхопили гриф і чутливо торкалися струн.
І от пролунав голос: простий заспів старовинної російської пісні «Есть на Волге утес». Одразу підхопив його тихий, невиразний, але могутній хор багатьох голосів, що долинули немов здалеку. Потроху пісня міцніла, сміливішала. В ній вчувалися і гомін широкої, роздольної річки, яка б’є хвилями в скелі, і безмежна далечінь, і глибина тих сотень років, що стоїть цей дикий, самітний стрімчак… І все це незбагненно перетворювалося на таку величезну, всеперемагаючу могутність людського духу, що все навколо зникло, перестало, існувати для Федора…
Непомітно змовкли шуми, що долинали з цеху; хтось обережно і безшумно відчинив та так і залишив відчиненими навстіж двері…
А коли Андрійович закінчив, довго ще, з хвилину, тривала тиша, потім так само нечутно зачинилися двері і за ними знову прокинулися шуми цеху і голоси людей.
— Ви справжній артист, — сказав Федір і, не знаючи, як краще висловити те почуття, що охопило його, по-дружньому обняв худі плечі майстра.
— Ручна робота, — відповів той, відходячи вбік. І, багатозначно подивившись на директора, додав з явним натяком на якусь уже відому їм суперечку: — Кустарна… А фабричним способом хіба таку зробиш?.. Піду, Тимофію Павловичу, у мене там кришки сушаться…
Не чекаючи відповіді, він вийшов.
— Ні, зробимо… — вперто сказав директор. — Хай не таку, це, звичайно, унікум, витвір художника. Андрійович робив її вісім місяців, а матеріал для неї сушив і витримував років п’ять. Але ми можемо робити просто хороші інструменти. А випускати таку погань, — він кинув гнівний погляд на стіни, обвішані інструментами, — це ж шкідництво, такою продукцією ми тільки відбиваємо потяг у людей до музики… І все через те, що не можемо налагодити правильного сушіння матеріалу… Запасів нема. Сушильний цех працює повільно. А всяке прискорення процесу призводить до браку. Зачароване коло якесь!.. А знайдемо вихід… Повинні знайти! Давайте разом, товаришу Решетков… Це ж благородне та й цікаве завдання. Чого вам поспішати з своєю механікою? Попрацюйте у нас, налагодимо справу і — будь ласка, нікуди механіка не втече!