А Федір сидів, опустивши очі, і, внутрішньо посміхаючись, думав про те, що директор даремно старається, бо як не дивно, а його вже переконав цей лютий, очевидно, противник фабричного виробництва — Андрійович…
…Протягом найближчих двох тижнів Федір заново перекроїв сушильний цех. Із захопленням знаходив він усе нові джерела продуктивності — то в режимі камер, то в економічнішому використанні їх ємкості, то в самому плануванні обладнання. Він відчув тут себе творцем і радів, бачачи, як його зусилля перетворюються на нові кубометри добре висушеної «музичної» деревини.
Однак незабаром настав час, коли він перестав знаходити ці приховані джерела зростання, а продуктивність цеху все ще відставала. Знову довелося піти на компроміс: знизити якість сушіння, щоб прискорити його і виконати накреслену програму. Федір зрозумів, що не впорався з завданням. Він був засмучений і не знав, що робити далі. З цим і прийшов сьогодні до Миколи.
Дізнавшись про нещастя друга, Микола раптом насторожився і змусив його докладно розповісти, як у них сушать деревину. Федір відчув, що Микола неспроста цікавиться такою, здавалося б, чужою йому справою. Настрій його трохи піднявся, і він захоплено змалював методи, апаратуру, навіть накреслив на папері план цеху, розташування сушильних камер…
— Для наших цілей потрібне дерево особливої якості, добірне, рівношарове, гладеньке. І сухе, щоб вологи було не більше дванадцяти процентів. Найкраще просто витримувати дерево при помірній, однаковій температурі. Але при такому способі сушіння доводиться чекати мінімум рік. Тому ми користуємося штучним сушінням — у камерах, з певним режимом обміну повітря і температури. Це набагато прискорює сушіння, але зате і призводить до браку. Досліджуючи деревину під мікроскопом, часто виявляли в ній дрібні тріщини. А це вже брак. І чим суворіший режим сушіння, тим більший процент браку.
— Так-так, — протягнув Тунгусов, постукуючи пальцями по столу і поглядаючи на Федора з якоюсь іронічною увагою. — І скільки ж часу триває таке «культурне» сушіння?
— Ну, це швидко — діб сім-десять, залежно від породи дерева.
— Діб?! — вигукнув Микола.
— Ну, звичайно. Можна ще прискорити, але тоді браку буде більше.
Тунгусов заскрипів стільцем, обурено соваючись.
— Послухай, Федю, може, у вас фабрика якась відстала, допотопна?
— Як відстала? — посміхнувся той. — Найновіше обладнання… Я ж знаю, за кордоном таке саме.
— Федю, любий, облишмо закордон… Тьотю Пашо, — звернувся він до «годувальниці», що ввійшла в кімнату з чайником у руці, — ви, здається, говорили, що в нас дрова сирі.
— Сирі, Миколо Арсеновичу, ну просто вода, мабуть, щойно з лісу. Тріщать та парують, а жару ніякого.
— Будь ласка, тьотю Пашо, виберіть нам невеличке полінце, яке сиріше, і принесіть сюди.
За кілька хвилин, протягом яких Тунгусов мовчки порався біля одного з своїх численних електроприладів, тітка принесла поліно. Микола випиляв з нього слюсарною ножівкою невеликий акуратний брусок.
— Дивак! — бурчав він сердито. — Ось вага, ось кронциркуль, ось таблиця… Можеш визначити вологість?
— Будь ласка, — відповів Федір, сідаючи до ваги. — Вологість майже нормальна для свіжого дерева, — зробив він висновок, закінчивши обчислення.
— Скільки?
— Сімдесят процентів.
— А вам потрібно дванадцять?
— Дванадцять, краще десять.
— А дев’ять?
— Ще краще.
— А вісім, а сім, а шість?..
— Так це ж неможливо!
— Неможливо?
— Ну, звичайно!
— Ех, дивак! Іди сюди.
Микола підійшов до свого ультракороткохвильового генератора і, вмістивши брусок між двома дисками конденсатора, ввімкнув струм.
— Дивись на годинник!
За дві-три секунди з’явилася пара. Хмарка згустилась, огорнула брусок; маленькі блискавки раптом затріщали в туманному просторі. Тоді Микола зменшив струм.
Пара несподівано зникла, і Микола кинув брусок на стіл.
— Скільки минуло?
— Менше хвилини… секунд п’ятдесят.