Час минає. Боротьба, що розгорнулася довкола нових ідей, стає не такою галасливою і гострою, як на початку. Вона набирає позиційного характеру. В медичній пресі з’явилося кілька протестів хранителів старих основ, проти «недостатньо обгрунтованих» і «скороспілих» висновків новаторів, але вони пролунали глухо, непереконливо. Вони лишилися навіть без відповіді.
Ридан, вирішивши, що вступати в полеміку поки що марна справа, обмежився короткою — на одну сторінку — інформаційною заміткою в академічному щомісячнику. Тут були скупо описані основні досліди і в кількох пунктах викладені неминучі висновки. Номер з цією заміткою через два дні став бібліографічною рідкістю, а в деяких бібліотеках відвідувачі незабаром почали скандалити, повертаючи щойно взяту книжку: в ній бракувало саме тієї сторінки, яка їх цікавила!
Ця сторінка була немовби просякнута якоюсь хвилюючою речовиною. Ті, що читали її, відчували незрозуміле тремтіння, як на початку землетрусу.
Тепер усе це вляглося, люди визначили свої позиції, почали готувати ділові аргументи. У вивчення нової проблеми включається цілий ряд наукових колективів, кілька клінік. Ридан час від часу одержує багатющий матеріал для своїх узагальнень.
Однак багато хто почав надто захоплюватися вишукуванням нових доказів правильності основної ідеї про роль нервових процесів у розвитку хвороб.
Ридан бачить, що справа далі не йде, і кидає нову спрямовуючу думку.
— Досить вивчати і доводити. Наше завдання лікувати людей, а не доводити теорії. От ми знайшли важливу ланку в механіці захворювання, навчилися штучно відтворювати природний патологічний процес, переконалися, що нерви ведуть цей процес. Дуже добре! Тепер ми повинні змусити нерви припиняти цю шкідливу роботу в хворому організмі, припиняти хворобу. Якщо ми цього не зробимо, наша праця нічого не варта.
Потік доказів вичерпується. Риданівці знову шукають. Завдання дуже складне і непевне, воно схоже на рівняння, в якому всі величини невідомі. Минає рік, і новатори, зайняті своєю справою в фізіологічних лабораторіях, клініках, лікарнях зовсім зникають з наукового горизонту. Шукання не дають результатів.
Консервативна опозиція, оправившись від бурхливого наскоку нових ідей, потроху підводить голову і з властивою їй в’їдливою коректністю починає ховати «безпідставні фантазії деяких учених». Ридан мовчить. Друзі радять йому виступити з великою ґрунтовною доповіддю. Він махає руками: навіщо? Хай потішаться старенькі!
— Ми йдемо правильним шляхом, — каже він впевнено. — І, я гадаю, скоро матимемо солідні аргументи. Отоді й виступимо.
Але аргументи вперто не з’являються, а Риданові, зовсім несподівано для нього, доводиться заговорити.
Якось він одержав запрошення на збори столичних лікарів, присвячені оглядові останніх досягнень вітчизняної медицини. Ридан іде, сподіваючись виловити в повідомленнях лікарів що-небудь корисне для себе, які-небудь натяки на «аргументи».
Він сидить серед публіки і уважно слухає. У вступній частині доповіді підбиваються підсумки діяльності органів охорони здоров’я в країні. Вони чудові, ці підсумки, вони можуть переповнити гордістю серце кожного радянського громадянина. Доповідач показує діаграми. Ось як розширюється медична допомога населенню: на величезній території Союзу вже не знайдеш такого куточка, де б не було в крайньому разі хоч медичного пункту. Жодна країна в світі не витрачає стільки коштів на охорону здоров’я людей. Ось армія, що оберігає здоров’я. Ось санаторії, лікарні, будинки відпочинку, величезна мережа дитячих закладів: нема дитини, за розвитком якої не стежив би лікар. Це матеріальні передумови. А ось результати. Доповідач з паличкою-указкою переходить до нової серії діаграм. Зменьшується кількість захворювань. Круто падає чорна лінія смертності. Лине вгору крива здорового, міцного потомства…