Але якщо розвиваються нові покоління, то повинні гинути старі покоління, інакше розвиток припинився б. Отже, виходить, що смерть необхідна, щоб існувало і розвивалося життя.
— Ну от, — вставила Ганна, — значить, ти визнаєш неминучість смерті. Припустімо, та смерть, яку ми бачимо в природі, справді ненормальна і переборна. Ця смерть — хвороба, я згодна. І, припустімо, ти вилікуєш людину від неї. Але от проживе вона…
— Скільки?
— Півтораста чи двісті років…
— А чому не двісті п’ятдесят?
Ганна знизала одним плечем і з явною «натяжкою» погодилася:
— Ну, хай двісті п’ятдесят.
— А чому не п’ятсот? — спитав тоді Ридан.
— Та що ти, тату! — спалахнула, нарешті, Ганна. — Вважається, що нормальна тривалість життя людини…
— «Вважається»! — запально перебив Ридан. — У тому-то й біда, що у нас дуже багато що «вважається», а самі люди не хочуть збагнути. Що це за «нормальна» тривалість життя? Дурниці все це! Як можна визначити «нормальний» строк життя, коли ми «нормальної» смерті ніколи не бачили? Ні, дорогий товаришу, якщо хочеш зрозуміти нове, треба відмовитися від старого. Основна помилка, яка, на жаль, ще й зараз панує в науці, полягає в сліпому, некритичному визнанні неминучості смерті всього живого. Тут наші звичайні переконання наскрізь просякнуті старою містикою і метафізикою. Строк життя кожної тварини заздалегідь визначений, доля вирішена, смерть невблаганна! Це все йде від бога, від «вищого розуму», а тому від цього треба рішуче відмовитися! Ось давай спробуємо глянути на світ без цих упереджених переконань. Що вийде тоді з строками життя? Справді, кожен організм у нашу епоху живе приблизно певну кількість років: собака — десять-п’ятнадцять років, кінь — двадцять-тридцять, людина — сімдесят-сто і так далі. Як встановилися ці строки? Зрозуміло, що самі собою, автоматично, сліпо, як усе, що відбувається в природі, внаслідок загальної боротьби за життя. Не забувай, Галю, що коли б у процесі еволюції якась форма тварин стала вічною, то була б катастрофа: на земній кулі не вистачило б для неї ні простору, ні повітря, ні харчування. Вона знищила б усе живе, потім вимерла б сама, і на цьому закінчився б розвиток тваринного світу. Але цього не може трапитися: адже інші тварини теж борються за своє життя, а тільки-но ця «вічна» або хоча б занадто довговічна форма, без кінця розмножуючись, почне їх «утискувати», вони повстануть проти неї і, звичайно, знищать той надмір, який загрожує їх власному існуванню. Так у природі встановлюється певний баланс життя. В процесі боротьби за існування визначаються строки життя для кожного виду тварин і рослин. Ці строки випливають із співвідношення антагоністичних сил і впливу тих умов зовнішнього середовища, в яких боротьба відбувається; звичайно, строки ці не постійні, як і все в природі. А найголовніше, що вони не встановлені «з неба», не непохитні і не випливають з властивостей живої матерії. От що треба гарненько засвоїти. Всі розмови про якісь «граничні», «природні», «нормальні» строки безглузді. Ми знаємо тільки статистичні цифри, що відображають баланс життя на даному етапі розвитку тваринного світу, а ніяк не вічні закони життя.
— Все це дуже цікаво, тату. Звідки ж все-таки взялися міркування про те, що можлива тривалість людського життя обмежується строком півтораста або двісті років?
— Нe знаю, Галю. Ніяких наукових передумов для цього нема. Навпаки, в природі ми знаходимо приклади, які свідчать про те, що органічна тканина може жити надзвичайно довго. Славнозвісне драконове дерево на Тенерифі жило кілька тисяч років і було знищене ураганом. Тис живе до трьох тисяч, баобаб — до шести тисяч років! Тисяч! Практично таку тривалість життя можна вважати безсмертям, правда ж? А щодо розмов про двохсотрічний вік людини, то тут лише позначилася боязкість учених.
— Боязкість?
— Звичайно. Замість того, щоб сміливо визнати, що людина може прожити як завгодно довго…
— Бажано, щоб вона жила вічно.
— Ні, Галю, вічним життя людини ніколи не буде.
— Тоді ти суперечиш сам собі.
— Ні, не суперечу. Зараз ти переконаєшся в цьому. Отже…
— Пробач, тату, — знову перебила його Ганна. — Ще одна довідка: яка найбільша тривалість людського життя відома досі?
— Будь ласка. В сімнадцятому і вісімнадцятому століттях відомі два випадки життя до ста вісімдесяти п’яти років. Якийсь Ровель в Угорщині прожив сто сімдесят два роки, а його дружина — сто шістдесят чотири. Один йоркширський житель помер в сто шістдесят дев’ять років. У нас на Кавказі зовсім недавно було зафіксовано кілька випадків життя до ста п’ятдесяти п’яти, ста п’ятдесяти, ста сорока, ста тридцяти п’яти років. Цікаво, що, як правило, ці люди до останніх років життя були бадьорі і працездатні. А в одному випадку під час розтину славнозвісний лікар Гарвей не знайшов ніяких ознак старечих змін в органах померлого. Це був англійський селянин Томас Парр, який дожив до ста п’ятдесяти двох років; прославленого старого привезли в королівський палац, де він помер від обжерливості і пияцтва. Загалом, відомий нам найбільший вік — сто вісімдесят п’ять років. Як бачиш, не треба бути особливо сміливим ученим, щоб проголосити цифру двісті як природну межу людського життя. Адже це перша «кругла» цифра після ста вісімдесяти п’яти.