— Його рішення санкціонуєте ви?
— Дивлячись у якому питанні…
— В даному питанні. Ми говоримо про замовлення на генераторні лампи для професора Флерова. Адже заводами електронних ламп відаєте ви?
— Ну, я санкціоную.
— Чому ж ви вирішили анулювати замовлення професора Флерова і тим самим звести нанівець усю його роботу? Адже це була дуже цінна пропозиція для промисловості.
— Тому ж ми й прийняли його замовлення. Але коли я побачив, що люди б’ються над цими лампами протягом двох років і не можуть їх зробити, я вирішив, що це надто дорога розвага…
— Товаришу Вітковський, двадцять хвилин тому, відповідаючи на запитання товариша Тунгусова, ви сказали, що вам невідомо, чому проект Флерова не був здійснений, і що ви вважаєте його роботу «ненауковою». Тепер виявляється, що ви добре знали про господарське значення проекту і самі ж перешкодили його здійсненню.
«Молодець!» — похвалив Тунгусов і тихо спитав директора: — Хто це?
— Представниця нашої шефської організації. Чудова дівчина. Дочка професора…
— Я вам можу все пояснити! — роздратовано крикнув Вітковський, клацаючи портсигаром. Але я не розумію, яке це має підношення до питання, що його ми сьогодні обговорюємо.
— Пряме! — твердо відповіла Ганна. — Адже це цілком аналогічний випадок, і нам зовсім не хочеться потрапити в становище професора Флерова. Тепер ясно, що нам доведеться шукати інший шлях для здійснення проекту товариша Тунгусова…
Храпов уже знав Ганну, її м’якосердість, тактовність. Її виступ підказав йому, що далі проводити збори небезпечно, і він оголосив перерву. Розрахунок був правильний. Вітковський попрощався і поїхав.
І одразу велика директорська кімната перетворилася на трюм корабля, в якому відкрито кінгстони… Обурення вирвалося назовні, перетворилося на рух, звуки, слова. Ніхто не слухав, майже всі говорили. Раз у раз лунали гострі, як колючки, епітети.
— Бюрократ справжнісінький…
— От дурень, аж світиться… Так брехати перед зборами…
— Як тільки тримають таких на керівних…
— Просто боягуз, боїться відповідальності…
— Шкідник очевидний…
Микола був одним з небагатьох, хто зберігав спокій. Він по-хазяйськи відчинив вікно, закурив, користуючись тим, що всі в цьому переполосі диміли не гірше за Вітковського, і з цікавістю спостерігав, як по-різному проявляється в людей одне й те саме почуття. Недалеко від нього, в групі комсомольців, стояла Ганна. Він чув уривки їх розмови і раз у раз стрічав погляд її великих сірих очей.
Підійшов Федір. Він був розгублений.
— Ну що ж це таке, Колю?
— Як що? Нічого особливого. Звичайна історія. Адже ми з тобою уже говорили…
— Так, але це ні в які ворота не лізе!.. І що ж тепер робити?
— На жаль, лізе, як бачиш. І дуже вперто. А що робити…
До них підійшла Ганна.
— Познайомте нас, Федоре Івановичу, — сказала вона, дивлячись на Миколу. — Я теж хочу знати, що думає товариш Тунгусов, — вона подала йому руку.
— Це наш ангел-покровитель з музичного світу… — похмуро сказав Федір.
— Ваша доповідь, — не приймаючи його жарту, промовила Ганна, — всіх нас запалила. Дивіться, що робиться. А все через вас.
— Ну що ви… — знітився чомусь Микола. — Це — ви! Ви здобули перемогу, ви змусили його втекти!
— Та йому ж того й треба було, — розсміялася Ганна. — Він і прийшов, щоб накапостити і втекти… Дивний все-таки тип… Ну, добре, що ж далі?
— А це нам зараз скаже начальство, — як і раніше, похмуро кинув Федір.
Справді, за директорським столом, очевидно, закінчилася якась дискусія. Храпов підвівся, постукав товстим олівцем по склянці, потім по графину, потім знову по склянці… Всі зайняли свої місця.
Підвівся Полікарпов, секретар парткому.
— Ми заслухали доповіді, — сказав він. — Тепер мають бути дебати. А навіщо власне вони потрібні? Щодо цього… Вітковського — все ясно, з ним сперечатися — марна справа. Є пропозиція. Перше. Записати в резолюції: «Технічна нарада рекомендує будувати нову сушарню за проектом інженера Тунгусова» (Вигуки: «Правильно!» Одностайні оплески). Підвівся Храпов.
— Товариші, якщо хто сумнівається в правильності нашої рекомендації, прошу висловитися. Ніхто не взяв слова.
— Так, — зробив висновок секретар. — Виходить, будемо добиватися. Друге: незважаючи на відмову Вітковського, направити в головком офіційну вимогу на лампи. Одночасно добре було б товаришам Храпову і Вольському скласти доповідну записку і звернутися особисто до начальника головкому, пояснити, розповісти про Вітковського… Коли це не допоможе…