Олександр Завара
Гелтер Скелтер
ПРОГУЛЯНКА З ВІЄМ
Не всякий студентський гуртожиток скидається на пекло, але чортівні вистачає майже в кожному. Мені, наприклад, траплялися такі, де вечорами було по-справжньому лячно вийти в коридор.
«Гелтер Скелтер» Олександра Завари – саме про це. Про змішане співтовариство зовсім молодих, але дуже різних за ментальністю людей, чужих одне одному, але волею-неволею змушених жити поряд, підкоряючись особливим правилами, вибудовуючи власні ієрархії, зав’язуючи стосунки зі знаками «плюс» і «мінус», збиваючись у зграйки й компанії, аби протистояти тиску середовища. І в цьому протистоянні часом відбуваються дуже дивні, часом неприродно жахливі речі.
У назву роману винесено два англійських слівця, що їх можна приблизно перекласти як «розгардіяш» або «метушня». Так називається й одна з пісень «The Beatles», створена в 1968 році Полом Маккартні. Самі музиканти вважали її «найгучнішою, найгрубішою, найбруднішою та антисоціальною в історії гурту». Саме вона стала лейтмотивом книги, яку ви зараз тримаєте в руках.
Усе непросто в цій історії, тому що зі звичайної студентської суєти, низки вечірок і дивакуватих розваг, покликаних надати пряної гостроти академічним будням, виникає похмурий діалог свідомого й несвідомого, а відгомони старих і нових психічних травм докорінно міняють особистості деяких героїв, штовхаючи їх на безглузді злочини.
Хорор? Певною мірою. Але книга Олександра Завари виходить за межі цього популярному жанру, якому так не щастить в українській літературі. Недарма й досі єдиним зразком «чистого горору» залишається гоголівський «Вій» (йому теж знайшлося місце в романі). Сучасні автори зазвичай не йдуть далі демонстрації стандартного набору: привиди, перевертні, знахарство, дрібна нечисть, зомбі, вампіри, тварини-монстри. Все це малопереконливе фантазування залишає читача байдужим із дуже простої причини – через відсутність глибинного зв’язку з тією реальністю, у якій існують герої. Але в цьому й складність, і її подолання вимагає чималої письменницької майстерності.
Олександр Завара створив вдалий гібрид, схрестивши психологічний трилер з «романом жахів» і практично відмовившись від містики та банальної екзотики. Сама обстановка пересічного університетського гуртожитку дала йому для цього багатий матеріал. Письменник чудово володіє технікою саспенсу й постійно тримає читача в тривожному очікуванні, змушуючи будувати версії, коливатися, впадати в сумнів до останніх сторінок. Нічого надприродного – і в той же час кожен з героїв постійно відчуває жахливий подих міфологічного кошмару, що виник буквально з нічого, з дурнуватої напівдитячої гри.
Колись Росс Макдональд, великий майстер детективного жанру, зауважив, що в детективі дія рухається в часі назад – до розгадки. У трилері все відбувається навпаки – що б не трапилося, герої наближаються до катастрофи.
Не всяке слово можна промовляти перед дзеркалом.
– Багато на світі всякої погані водиться! А страхи такі трапляються, що й ну…
When I get to the bottom I go back to the top…
Частина перша
НЕ ЧІПАЙ ЛИХО, ДОКИ ВОНО ТИХО
1
МАКС. GENESIS
Сала за шкіру Максові залив батько.
А якщо бути точним, повна відсутність старого в його житті. Такий висновок він зробить згодом, коли згадуватиме все, що сталося.
Ні, той насправді не помер, та краще все ж таки віддав би Богові душу. Так вважала мати, приваблива в минулому жіночка з мозолястими тепер через важку працю долонями, пошрамованими пальцями й відбитком світового смутку на обличчі. Батьки розлучилися, коли синові йшов шостий рік. Це закарбувалося в його пам’яті, бо наступної осені він мав іти до першого класу. Більшість друзів уже були школярами, а Макс лише збирався. Але побачитися з ними хлопчикові більше не судилося. Одного ранку, коли сонячні промені тільки-но торкнулися обрію, мати підняла його з ліжка, швидко одягла в перше, що потрапило на очі, а потім вони побігли до зупинки, де сіли в маршрутку й поїхали геть. Це сталося навесні, і єдине, що малий запам’ятав з того поспіху, так це татків «вихлоп», лячну опухлу мармизу й сповнений порожнечею погляд. Той не виказував жодного жалю до того, що дружина з дитиною тікали у невідомість.
«Господи,– думав хлопець пізніше,– він навіть не намагався нас зупинити!»
Продовженням цього спогаду зазвичай були улюблені слова матері, що його батечко «одружився з бухлішком». Воно нібито було справжнім і єдиним його коханням упродовж усіх цих марно витрачених на побудову сімейного гнізда років. Чоловікові значно комфортніше жилося б у сирому погребі якогось винороба, ніж у затишному будинку з родиною під боком. Такі слова багато чого пояснювали й розставляли по належних місцях. Саме тому, на відміну від багатьох інших постраждалих через розлучення дітей, Макс ніколи не звинувачував матір. Жодного разу, хоча жилося їм непереливки.