Я заліз до кишені, витягнув фотографію Оксани і простягнув йому.
— Ось!
Вираз обличчя чоловіка не змінився, він поволі повернувся до мене спиною і ступив на поріг будинку, однак в останню мить махнув рукою: мовляв, заходь. Жест справив враження на здорованя, він відчинив переді мною хвіртку й тицьнув рукою на будинок.
— Красненько дякую, — буркнув я собі під ніс і сховав фото до кишені.
За кілька кроків ми перетнули маленьке, навіть мізерне подвір’я, розміром не більше ніж п’ять на п’ять метрів. Побоюючись, що Хосе передумає, я ускочив за ним у двері. Всередині, після денного світла, було темно. Я кліпнув очима і хотів щось сказати, однак наступної миті позаду мене щось зашаруділо — і різкий біль, наче блискавка, різонув голову.
«Клятий здоровань», — встиг подумати я і провалився в імлу…
…М’яка тепла вода, безкрайній і безмовний океан огортає мене, минає піднебіння та ніздрі, пульсує, поштовхами лоскоче горло, колихається десь у стравоході й легенях…
Я притискаю руки до тіла й відчуваю світ. «У-у-у», — гуде океан. «У-у-х!» — відповідає йому кожна клітинка мого єства. Гарно. Крізь воду інколи видно нечіткі мерехтіння. Теплі плями з’являються, зникають, а потім знову несподівано з’являються у найрізноманітніших місцях навколо. Тоді, торкаючись до них рукою чи ногою, я відчуваю щось м’яке й тепле. Щось! Це щось зріє, множиться, неначе клітини нариву, й лякає мене. Плям усе більшає. Їх стільки, що весь мій світ навколо здається ілюзією. Я знаю, що над водою часто буває світло. Може, сонце? Хоча, звідки я знаю, що таке сонце… Мої очі заплющені, я бачу все навколо тілом. Я відчуваю. Відчувати — це найприємніше, що дає мені мій світ.
Мої рухи повільні й прекрасні. Я лечу? Пливу? Не знаю. Я не знаю таких слів. Я просто живу. Та щось не так. Теплі світлі плями навколо наростають. Світ змінюється. Океан! Він більше не колихає моє тіло. Він пече. Стрімко закручується у спіраль десь у мене над головою і пече. Боже! Що таке «Боже»? Хто такий Боже?.. Хтось холодний торкається моїх ніг. Вода виривається з моїх легенів і зникає у спіралі. Страх! Він заповзає в ніздрі, до рота, він чавить моє тіло. Я стискаю губи. Не допомагає. Смерть. Я вмираю! Вмираю разом із своїм світом, разом із моїм океаном…
Ні! Я не хочу!!!
Мене тягне в спіраль. Усмоктує. Я упираюся ногами й руками в якісь стіни. Яскраве світло б’є мене. Б’є в голову, в плечі, в руки. Проникає під заплющені очі, через повіки потрапляє в мозок. Щось незрозуміле влітає мені у вуха. Я не знаю, що таке звуки, але відчуваю, що це вони. Я впевнений, що це і є кінець.
PRYTRYMUYTE GOLIVKU!
Точно! Це звуки. Щось страшніше за них я не можу навіть уявити.
ZYAVYLYSYA PLECHIKY!
Білі плями навколо мене. Це Сонця. Їх кілька. Сонця, які видають силу-силенну страшних звуків, що вбивають мене. Я ненавиджу ці Сонця. Вони вбили мій світ, мій океан. Тепер вони вбивають і мене. Одне Сонце закриває собою всі інші. Воно наближається. Якоїсь миті звуки, які з’їдали мене ззовні, з’являються у мені всередині. Жахіття! Ці звуки народжуються там, де колись були хвилі океану. Звуки розривають моє горло, роздирають губи.
А-а-а!!!…
VITAEMO! U VAS HLOPCHIK!
«…Ого. Оце сон. Здається, я його вже бачив. А може, й сам писав. Треба в блозі перевірити», — свідомість потроху повертається. Я обережно розплющую очі. Маленька кімната з облупленими сірими стінами. Навпроти мене на канапі — дідуган. Збоку біля вікна на ослінчику — здоровань, який мало не зніс мені півголови, розглядає мій паспорт. Я напівлежу в кріслі. Обережно повертаю голову з боку на бік. Боляче, однак терпіти можна.
— Гостинні ви, бляха муха, — намагаюся зручніше сісти в кріслі.
Бугай-здоровань робить рух мені назустріч, однак дідуган жестом примушує його сісти на своє місце.
— Вибач Мігеля, — англійська дідугана, як, загалом, майже у всіх тут, — на поганеньку трійку. Втім, зрозуміти можна. — Ми не знали, хто ти, і мали переконатися, що нам ніщо не загрожує.
— То як? Переконалися?
— Гадаю, що так.
Мігель простягнув мені гаманець, документи і фотографії, з яких посміхалася Ксю.
— Вона попереджала, — дідусь кивнув на фотографії, — що ти, можливо, з’явишся. Вона — гарна дівчина. Просила тобі передати ось це.
Дідусь підвівся і через столик простягнув мені паперовий конверт.
— Розкриєш, коли підеш. І більше я ніколи тебе не побачу. Ти зрозумів?
Зрозумів я чи не зрозумів, а сперечатися було марно. Я забрав пакет, засунув у кишеню паспорт та фотографії. Заглянув у гаманець. Весело. Мінус двісті євро. Добре, що хоч не взяв усі гроші з готелю.