Старий сів на ліжку. Він так стис кулаки, що вони аж побіліли.
Глава 15
Дзень! Телефон на столі ожив — екран замиготів блакитним світлом. Марічка розплющила очі і глянула на пристрій. «Як це я примудрилася заснути просто за столом?» — вона простягла руку і взяла телефон. Викликав Василь. «Щось таки сталося», — майнуло тривожне передчуття.
— Так, Василю. Що у тебе?
— Ну, це не зовсім Василь, — долинув зі слухавки чоловічий голос, — або, точніше, зовсім не Василь. Я так думаю, нам треба зустрітися.
— Хто це? — на лобі Марічки рясно виступив холодний піт.
Жінка заклякла, швидко вирішуючи, як продовжувати розмову і чи продовжувати її взагалі.
— Скажімо так, людина, у якої, як і у тебе, своя місія на цій землі.
— Василь живий?
— Ей, Василю! — чоловік у трубці відверто кепкував. — Дама запитує, чи ти живий?
Марічка вслухалася в звуки трубки. Мабуть, незнайомець добряче стусонув Василя, бо той аж крекнув. Потім здалеку долетіло:
— Марічко, він знає, хто ти, тікай!
Ізнов почувся голос чоловіка:
— Живий твій Василь. І якщо ти сюди прийдеш, то житиме й далі. Тож на твоєму місті я б не втікав. Хоча — у кожного є вибір.
— Мені потрібні дві години, — тихо промовила Марічка і дала відбій. Вона поклала телефон на стіл. В очах жінки стояли сльози.
«Це просто не реально! — Марічка намагалася вгамувати плач, однак нічого не виходило. — Мене ж попереджали, з ким я матиму справу».
Можливо, старший мав рацію, коли стверджував, що її візит сюди вже не потрібний, що все вказує на те, що їй чинитимуть опір. Однак, її віра в людство, віра в зміни на краще примусила її прийти. Прийти, щоб з’ясувати все напевно.
Марічка пригадала свою першу зустріч із Василем. Вона саме шукала місце, де поставити передавач, коли зіштовхнулася з ним у Корогоді. Жінка була впевнена, що село порожнє, але коли на одному із подвір’їв помітила козу, неабияк здивувалася. Вона зайшла у хвіртку, розглядала молоду кізочку і посміхалася. Збоку почула приємний голос:
— Добридень! Оце так несподіванка. Дитино, чи ти заблукала?
Марічка знову і знову згадувала батьківський погляд Василя з-під сивого волосся. Вона відразу відчула, що йому можна довіритися.
— Та не те, щоб заблукала…
— Тут у нас не часто гості бувають, та ще й такі молоді та гарні. На самосела ти не схожа. Працюєш у Чорнобилі?
— Та ні.
— От тобі й маєш. А може, ти з тих… як їх… екологів? Вони тут останнім часом часто бувають, коней диких рахують, радіацію міряють.
Розмова зі старим відверто забавляла Марічку.
— Ні. Я радше засланий козачок.
— Шпигунка? — посміхнувся Василь. — Скільки живу, а живу я довго, шпигунів ще не бачив.
Через тиждень Марічці вже здавалося, що вона знає Василя усе життя. Окрім того, він міг допомогти їй із передавачем, який десь треба було встановити подалі від бункера.
Одного вечора вона вирішила йому все розповісти.
— Василь, ти знаєш що це? — вони сиділи за столом і Марічка подала чоловікові аркуш паперу з малюнком.
— Ну, — нахмурився той, — схоже на якусь чортівню. Не знаю.
За кілька хвилин Марічка на переносному комп’ютері показувала Василю піраміди Майя, календар і розповідала всю історію людської цивілізації від її початку. Василь слухав і не переривав. Спочатку в його очах було нерозуміння, потім — острах, а потім — задума.
— Тобто, виходить усе це, — махнув рукою навколо Василь, — скоро скінчиться?
— Усе залежить багато від чого.
Василь замовк надовго. Він сидів на лаві і дивися просто перед собою. Потім обличчя його змінилося, він вирішив.
— Я допоможу тобі. І не тому, що до кінця розумію твою розповідь або вірю в неї. Те, що сталося тут, у зоні, найбільше знущання, яке могла вчинити влада зі своїми людьми. Стільки років вони знали і брехали нам. Викинули з домівок, закрили все це на замок і заради чого? Щоб відгородити нас від правди?
— Будь-яка влада, у будь-якій країні і у будь-які часи спрямовує всі сили на те, щоб утримати свої позиції. Про це свідчить уся історія Землі.
— Тоді, якщо все всім відомо, то просто йди звідси.
— Я піду. Піду, тільки-но налаштую передавач, передам інформацію і отримаю дозвіл.
Василь не лише допоміг Марічці. Він ставився до неї, як до доньки. Він виконував усе, що вона просила, — розчистив у сараї підвал, знайшов старий візок, на якому вони потім привезли кілька ящиків із апаратурою.
— Може, допомогти? Потримати щось? — Василь згори заглядав у підвал, де Марічка збирала пристрій.
— Та тут усе просто, — Марічка підняла обличчя догори, — довше злазити сюди будеш.