Дяк кивнув. Чоловіки подалися через зруйновану вулицю до лісу. Метрів за п’ятдесят від місця, де мав бути росіянин, вони розійшлися у різні боки. Дяк почав обходити з правого боку, а Андрій з лівого.
Обережно, щоб не ламати гілок, Андрій продирався крізь ліс, час від часу завмирав і прислуховувався. Раптом попереду почулося специфічне клацання. Три звуки, пауза, потім знову три. Андрій клацнув пальцями і повторив позивний. Мабуть, Дяк щось знайшов і кликав його до себе. За хвилину Андрій уже був біля напарника, що лежав у кущах перед невеличкою галявиною.
— Дивись, — прошепотів напарник.
Андрій обережно визирнув і побачив на галявині людину. Сивий бородатий чоловік сидів під деревом. Він був лише в трусах. Голова, на якій виднілася запекла кров, безсило схилилася на груди. Руки, викручені назад за спину, охоплювали стовбур сосни.
— Овва, це щось новеньке, — прошепотів Андрій. — Схоже на приманку. Давай по-тихому оглянемо все навколо.
Чоловіки методично обстежили ліс у діаметрі з півсотні метрів. Росіянина не було, щоправда, кілька зламаних гілок вказували, куди він пішов. Андрієві навіть здалося, що росіянин навмисне ламав гілки і цим указував їм напрямок.
— Гаразд, Дяче, я підійду. А ти поки що тримай усе під прицілом.
Андрій поволі вийшов на галявину, тримаючи автомат перед собою. Нічого не відбулося. Він присів перед старим.
— Гей, чоловіче, ти чуєш мене?
Сивоголовий розплющив одне око. Праворуч від скроні до потилиці під волоссям виднілася глибока рана. Праве око запливло кров’ю.
— Він сказав, що ви… що прийдете.
— Хто?
— Кацап, хто, — дід намагався посміхнутися. — Він скинув одяг, бо підозрював, що десь є жучок, і тому ви йдете за ним.
— Правильно думав, — Андрій аж тепер побачив купу військового одягу трохи збоку від бранця.
Військові черевики також валялися поруч, тож тепер вирахувати росіянина неможливо. Андрій махнув рукою, і Дяк вийшов на галявину.
— Ти знаєш, куди він пішов? — звернувся знов до діда.
Старий мотнув головою, зібрав до купи усі свої сили і ледве чутно відповів:
— Т-тут недалеко є покинутий піонерський табір, йдіть у напрямку Копачів, там дорога одна. Він пішов за Марічкою…
— Хто така Марічка?
— Вона не тутеш… ня, — язик в діда заплітався, — вона прийшла, щоб розповісти правду.
— Яку правду?
— Правду про станцію, — дід трохи отямився, його погляд сконцентрувався на Андрієві. — Хлопче, ніякої аварії там не було.
Дяк, ще раз ретельно оглянув галявину, обійшов сосну, біля якої сидів бранець.
— Бойко, тут наручники, зараз я відстібну.
— Добре, — Андрій знову переключився на діда.
— Ні! — раптом скрикнув старий. — Кайданок не чіпай!
Проте наручники вже розчинилися, і дідові руки впали вниз, він за інерцією почав хилитися набік. Андрій навіть не почув, а радше відчув шостим чуттям, як десь поруч спрацьовує механізм.
— Дяче, лягай! — крикнув щосили і кинувся за дерево, до якого був прикутий дід.
Пролунав вибух.
Глава 21
У кабінеті генерала, окрім нього, перебувало ще двоє: кремезний, років під шістдесят, чоловік у військовому, і значно молодший, років до п’ятдесяти, — у цивільному.
— Ситуація дуже складна і не прогнозована, — генерал говорив не голосно, однак чітко. — Я розмовляв із Президентом, він повністю у курсі справи і надав мені повноваження для вирішення проблеми.
— Мені дзвонив Президент і підтвердив ваші повноваження, — сказав чоловік у військовому. — І все ж я не розумію, чому я — міністр оборони — і досі не в курсі подій? Взагалі, я вас вперше бачу.
— Припиніть, — обізвався молодший, — я, як начальник Служби безпеки, теж чомусь не в курсі того, що відбувається, тож давайте не будемо сперечатися, якщо не хочемо завтра піти пасти корів.
— Я попросив би вас підбирати слова! — обурився міністр оборони.
— Досить! — генерал ляснув долонею по столу. — Наче баби на базарі! Якщо ми зараз не втрутимося, то ані ви, ані я вже не будемо сидіти у своїх кріслах. А, можливо, взагалі ніде сидіти не будемо, навіть у тюрмі.
Чоловіки, насуплені, замовкли. Військовий дістав із кишені портсигар і, навіть не спитавши дозволу, закурив.
— Починаю з початку. Прохання не перебивати, якою б нісенітницею все почуте вам не здалося. — Генерал розвернув екран монітора у себе на столі так, щоб гості добре бачили, що на ньому. — Впізнаєте?