Ось тоді він остаточно вирішив їхати до Петрограда і далі додому, до Фінляндії. Тим більше, армії, якій він віддав три десятиліття свого життя, вже по суті не було. Та й хай руські самі розбираються в своїй країні, а він фін, і в нього є Фінляндія. Не безрідний. Та й на просторах колишньої імперії Романових пишним квітом розцвітала анархія. З Петрограда щодень надходили невтішні вісті. Імперія Романових тріщала по всіх швах і ось-ось мала безповоротно і назавжди рухнути.
Ще по якомусь часі в Одесі теж почалися мітинги, замайоріли червоні прапори, загаласували оратори-горлодери. Сюди й туди носилися вантажівки з озброєними дезертирами російської армії вперемішку з підозрілими, але вже при наганах і трьохлінійках, цивільними і незмінними вуличними проститутками. У натовпах говорили про Леніна і Троцького (пізніше він дізнається, що справжнє прізвище першого — Ульянов, другого — Лейба Бронштейн, але вони були більш відомі під комуністичними кличками Ленін і Троцький), котрі мали чи не замінити государя всеросійського. Нові месії, одне слово, які буцімто мали перетворити самодержавну імперію на народну. Тож на вулицях вже вивішували транспаранти: «Вся влада народу!»
Маннергейм заквапився в Петроград. Хоч біль у стопі ноги все ще не вгамовувався (увечері він ледве стягував чобіт), але спиртові нічні примочки та розтирання робили своє, червона (і тут червона!) загроза набряку, хоч і поволі, але вже спадала. Він вже втримувався при ході не шкутильгати (кадровий військовик, генерал і — кривоногий!), та все ж ще нетвердо тримався на тверді земній. Але справа йшла на покращання — на відміну від справ у колишній імперії, — і він вже зайнявся оформленням відрядження до північної столиці. Двох місяців, що йому виділили для лікування ноги, з лишком вистачить, аби побувати в Фінляндії й повернутися в Трансільванію… А втім, це ще відкрите питання — чи повернеться він на фронт. Та й куди повертатися? В армію, якої більше немає? А йти в прислужники до тих Леніна-Ульянова і Троцького-Бронштейна він вважав нижче своєї родовитої гідності. Зрештою, не плебей без роду-племені. Він належить до славного роду фінських баронів, має свою батьківщину, хоч і поневолену Росією. А тут, в чужій імперії, дезертирство йде повним ходом і з таким розмахом, що скоро в армії вже не буде кому втікати. Та й кому служити? Імперії, якій він служив і якої вже немає? До більшовиків не піде, аби з тими цивільними в обнімку з вуличними подружками створювати їхню імперію, — досить! Наслужився по чужих краях, тепер додому, додому, додому!.. Зрештою, Росія не його батьківщина, він фін (чим пишався все життя) і його Вітчизна — Фінляндія, сувора і водночас наймиліша у світі країна Суомі.
Проте в Одесі його затримала одна вельми дивна, якщо не сказати — екзотична пригода, на яку він менше всього сподівався і яка хоч і стала епізодом в його короткочасному одеському перебуванні на узбережжі Чорного моря, але, як покаже час, вельми значним. А річ ось у чому. В готелі «Лондон» тоді мешкала представниця британського Червоного Хреста, якась леді на ймення Мюріель Паджет. (Це прізвище він запам’ятав на все життя і згадує його в своїх знаменитих мемуарах). Леді чекала направлення на румунський фронт, що — доходили вірні дані, — вже розвалювався й агонізував, і Росія нічого не могла вдіяти. Але це мало переймало леді Паджет, весела, комунікабельна, дещо схожа на чоловіка (в зовнішності в неї і справді мало було жіночності), у напіввійськовій формі кольору хакі, чомусь у кавалерійських високих чоботях зі шпорами, з незмінним стеком в руці, вона здалеку здавалася офіцером. При тому — екстравагантним. У справах, тільки їй самій і відомих, вона метеором носилася по Одесі, наспівуючи простесенькі англійські народні пісеньки, а повернувшись до готелю, все в ньому перевертала догори дном. Здається, у світі білому нічого не було — і не могло бути — такого, щоби її вивело з рівноваги та доброго настрою. Завжди дієва, невгамовна, вона постійно знаходила собі якийсь клопіт й успішно, з видимим задоволенням, його уладнувала. Будувала собі перешкоди і успішно їх долала. З кожним новим постояльцем готелю вона знайомилась чи не першою, і той одразу ж ставав її другом-приятелем, охоче приєднуючись до її колоритної компанії.