Коли Маннергейм повернеться на Батьківщину, новий фінський уряд на чолі з П. Е. Свінхувудом, який щойно вирвався з сибірського заслання, першим своїм актом проголосить незалежність Фінляндії. 6 грудня 1917 року парламент затвердить це доленосне рішення, якого Фінляндія чекала більше ста років. Рада народних комісарів Росії, керована Леніним, визнає — змушена буде визнати, щоправда, як час покаже, всього лише про людське око, незалежність Фінляндії, та все ж…
Карл Густав Маннергейм, «Мемуари»:
«Не дивлячись на те, що радянський уряд формально визнав нашу незалежність, він, звичайно ж, не прислухався до прохання парламенту про виведення російських військових частин з Фінляндії. Їхнє перебування на фінській території мало досить визначальну мету: приєднати в подальшому нашу державу до Росії».
Але більшовики не врахували одного: у Фінляндію вже повернувся фін Маннергейм, і Фінляндія не тільки де-юре, а й де-факто мусила стати незалежною.
Перше пророцтво одеської віщунки збулося досить швидко: довгий шлях генерал-лейтенанта Маннергейма, що розпочався в Одесі в листопаді 1917 року і прослався через Київ і Петроград, щасливо завершився в Гельсінкі. Так же швидко почне збуватися і її друге передбачення: високе призначення, що чекало генерал-лейтенанта, і перемога, до якої він приведе армію.
Ту армію, якої насправді ще не було, але яка мала бути. Бо допоки ж од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчатиме? Відблагоденствували в російській імперії, пора вже було нарешті й заговорити — рідною мовою, в рідній країні, в сім’ї вольній, новій, заговорити на повний голос.
І народ суомі заговорить — з допомогою Маннергейма. Тож мине не так і багато часу, і все з того, що напророчила йому віщунка в Одесі, збудеться один до одного.
А поки що друзі вручать йому національну фінську шапку (з Північного Льодовитого океану вже насувалися холоди), традиційну їхню круглу плескату шапку з хутряною околицею, що опускається на вуха й шию, і він відчує себе в ній причетним до свого народу. Російський генерал нарешті стане тим, ким і мав бути від Бога і ким власне й був усе життя — суомалайсетом, як самі себе називають фіни. Одночасно з шапкою, на знак того, щоб він ніколи не розлучався зі зброєю в священній боротьбі за волю, — друзі піднесуть йому ще й фінський ніж — короткий ніж з грубим лезом та білою кістяною ручкою з якимись письменами, знамениту їхню фінку, що її носять у піхвах, і він скаже, як клятву виголосить: