— Нарешті я фін! Дякую тобі, Господи, що Ти благословив мене народитися фіном і дав мені найчудеснішу у світі Батьківщину — синьооку Фінляндію! А далі я вже створю себе сам, стану тим фіном, яким і належить мені бути!
На календарі стоятиме осінь 1917–го, і до смерті його в 1951 році ще залишатиметься ціле життя, те життя, що подібне до раптової з’яви наднової зірки у Всесвіті. Коли вона негадано спалахує, то світність її тоді в максимумі порівняна з сумарною світністю всіх зір її галактики! Або навіть і перевищує її!
Йому й судитиметься спалахнути яскравою зорею у небі Вітчизни, тією зорею, що коли вже і її не стане, то все одно світло від неї йтиме і йтиме — віки та віки…
Частина друга
ГЕЛЬСІНКІ. 1918–Й. ВІЩУНСТВО ОДЕСЬКОЇ КАССАНДРИ ЗБУВАЄТЬСЯ. ЩОБ ІНШИМ КРАЙ ОБІЦЯНИЙ ВКАЗАВ ТИ…
Чую звісточку пророчу — святу і таємну.
Пророцький дар у тебе лиш на те,
Щоб іншим край обіцяний вказав ти,
А сам не входив у житло святе.
Зоря вечірня день ясний пророчить.
«Серед героїв цієї книги читачі зустрінуть Цезаря, Калігулу, Нерона, Чінгісхана, інших диктаторів і тиранів, які залишили після себе поряд із перемогами та досягненнями кривавий слід…»
Це з анотації до популярної серії «100 великих…». В даному випадку — диктаторів. Поряд із названими чотирма, там ще 96 інших тиранів. Ближче до нашого часу, зокрема в минулому столітті, кого там тільки не здибаєш: угорський Хорті, росіянин Ленін, радянець (за національністю — грузин) Сталін… А ще Мустафа Ататюрк, Антонеску, Муссоліні, Чан Кайші, Гітлер, Салазар, Франко, Тіто, Чаушеску, Бокасса, Сомоса, Фідель Кастро, Пол Пот, Садам Хусейн і багато, багато їм подібних деспотів.
Але Карла Густава Маннергейма серед них немає, хоч він легко — маючи свого часу всю повноту влади і велику популярність в народі — міг стати «особою, що має в державі необмежену владу», як тлумачиться цей термін у словниках, міг стати диктатором і поруч «з перемогами та досягненнями» залишити ще й «кривавий слід».
Кривавого сліду фон Маннергейм не залишив, бо його й не мав.
Диктатором цей великий чоловік просто не міг бути. За своєю природою і складом душі. Сатрапом треба ще народитися, авантюристом бути від природи, а Маннергейм народився великим полководцем, таким же політичним діячем, взагалі — Людиною з великої літери.
Зробивши своє, себто в черговий раз порятувавши батьківщину, він добровільно (мавр зробив своє, мавр може йти) йшов у відставку. З доброї волі. Йшов, щоб знову повернутися, якщо його знову покличуть рятувати батьківщину, аби знову — порятувавши в черговий раз вітчизну, — непомітно залишити верховне кормило.
Така це людина. Дивна і незвичайна. Знаходячись на вершині влади, відчуваючи її отруйно-хмільний трунок, не заразитися нею як сверблячкою, такою собі проказою? І не залишитися «біля руля»? «На вимогу трудящих»? Ні, таких людей небагато на землі і їх варто було б увести до книги «100 великих діячів, які могли, але не схотіли ставати диктаторами». У такій уявній книзі одне з чільних місць зайняв би він — Карл Густав Маннергейм.
Тепер уже все можна. Навіть зізнатися, що генерал Маннергейм був кумиром твоєї юності, підпільним, ясна річ, глибоко законспірованим. У душі, адже у ті лихі есересерівські часи, за один лише вияв симпатії до одіозного білофіна, контрреволюціонера і реакціонера (його тодішні титули в радянській ідеології) могли запросто зіпсувати тобі життя, і ти, втративши роботу, а з нею і засоби до існування, ставав у священній комуністичній імперії табуйованим, а то й загримів би в «места не столь отдаленные». Білофінський генерал Маннергейм був смертельним ворогом червоних, адже посмів вирвати з їхніх пазурів свою маленьку батьківщину і всупереч волі керманичів «общей родіни» зробити її вільною. І це — якийсь там Маннергейм, царський генерал, якусь там Фінляндію! Моську в порівнянні з слоном — есересером!