…Налякана листопадовими подіями буржуазія Фінляндії стала гарячковито готуватися до придушення революційного руху, посилилася підготовка шюцкорівських загонів… 12 січня 1918 року сейм надав сенату надзвичайні повноваження. Призначений головнокомандуючим фінляндською армією ген. К. Г. Маннергейм розпочав підготовку контрреволюційних сил для збройної розправи з пролетаріатом…»
Тим часом «рада солдатських депутатів», яка керувала російськими військами, матросами і «червоною гвардією», знаходячись у Виборзі, створила в підпіллі новий, покірний більшовикам фінляндський уряд, себто якраз і зайнялася контрреволюцією. Той уряд мав скинути законний і приєднати Фінляндію до червоної Росії. Тож треба було квапитись, бо ж і справді, як застерігав більшовицький вождь, «промедление — смерти подобно».
«Хоч яка-небудь Росія погодиться на справжню — не паперову, а на ділі — незалежність Фінляндії?» — міркував у ті дні Маннергейм.
І справді, з трьох Росій, які він до того знав, дві — самодержавна відмовилась, червона (більшовицька) на папері погодилась про людське око, мовби визнала незалежність Фінляндії, а насправді почала з нею війну. Лишалася третя — біла.
Дієвим представником її тоді виступав адмірал Колчак Олександр Васильович, самопроголошений її Верховний правитель. Його особисто — по службі в російській армії — знав Маннергейм. До нього і звернувся з пропозицією про спільні дії проти більшовиків, затятих ворогів Колчака та сил, що він їх представляв: фіни розпочинають наступ на Петроград, що буде значною допомогою Колчаку, який зібрався в похід проти червоного Петрограда, а за це адмірал навзамін твердо обіцяє визнання незалежності Фінляндії.
Колчак був істинним руським патріотом-імперцем, будучи ворогом червоної Росії, він в той же час був її однодумцем у справі надання незалежності окраїнам імперії — ніякої волі, ніякого роздрібнення імперії! Фіни були її губернаторством, такими й залишаться.
Пропозицію Маннергейма він необачно відхилив.
Двобій з Червоною армією, не маючи ні від кого підтримки, Олександр Васильович з тріском програв і сам опинився в полоні у затятих своїх ворогів.
7 лютого 1920 року з наказу Леніна о 4 годині ранку на березі притоки Ангари ріки Ушаковки адмірала буде розстріляно без суду й слідства, а труп його вкинуто в ополонку — в підлідне, так би мовити, плавання…
Затятим був адмірал, істинно руським патріотом, який навіть гинучи відмовиться від допомоги того, хто хоче незалежності від Росії. Така вона, Росія, такі вони, великороси, коли непримиренні вороги — монархісти, білогвардійці, червоні, чи як тепер демократи, у справі розширення імперії за рахунок чужих територій стають істинними — по духу великодержавному — рідними братами!
А тим часом в законного уряду Фінляндії «поки що не було достатніх сил (їх, здається, на той час і взагалі не було — В. Ч.), аби стримати анархію, що росла, і припинити підготовку до повстання», — зазначатиме згодом К. Г. Маннергейм.