Спочатку все ніби йшло за планом, складеним і затвердженим в Петрограді, де спішно відтворювалась російська імперія, тільки під червоними прапорами: «червоногвардійці» за допомогою регулярних російських частин, власне, регулярні російські частини, прикриваючись «червоною гвардією» буцімто фінських робітників, успішно виступивши, нанесли підступний удар у спину визнаної Петроградом незалежної Фінляндії і дещо із задуманого встигли здійснити. Вже через три дні бойових дій в ніч на 28 січня десять батальйонів «червоної гвардії», добре озброєних російською зброєю, що дислокувалися в Гельсінкі, оголосивши збір раннім ранком, таки здійснили державний переворот, розігнали законний сенат країни, позахоплювали центральні установи, пошту, телеграф, банки тощо, поспішно проголосивши про «успішне здійснення соціалістичної революції». І вже відкрито запросили допомоги у більшовиків червоної Росії, і ті почали відправляти допомогу «законному новому революційному урядові Фінляндії». Здавалось, що — все. Здавалось, що з незалежною Фінляндією вже назавжди покінчено, тепер доля її була відома: Фінляндська радянська соціалістична республіка під владою російських більшовиків — це на першому етапі, на другому ж — приєднання ФРСР до червоної Росії на правах — і це в кращому разі — автономної республіки Країни Рад.
Червона Росія (а імперська Росія є імперською Росією, незалежно від того, якого кольору прапори на даний момент над нею мають, хай хоч і сіро-буро-малинові!) діяла за відомим неписаним законом злочинного світу, нею ж самою і породженим: «Держи вора!». Себто коли злодій, до когось залізши в кишеню, аби дезорганізувати ситуацію і направити всіх по хибному сліду, дер горло, репетуючи: «Держи вора!» В політиці росіян це ознаменувалось наліплюванням ярликів на супротивників, коли чорне називалося білим і навпаки. Організувавши контрреволюційний — чистої води — заколот проти законного, але неугодного уряду, який виступає за незалежність, більшовики відразу ж здійснювали галас про буцімто контрреволюційний заколот самого законного уряду чи його прихильників — патріотів незалежності своєї країни. І це, як не дивно, діяло. Хоч і було надто примітивним, коли знати пальці, але чомусь діяло. (Діє, здається, й досі.)
Офіційно це звучить так:
«Новий етап в історії країни ознаменувався різким загостренням класової боротьби. В січні 1918 року повстанням фінського робітничого класу почалася революція у Фінляндії, внаслідок чого виникла Фінляндська робітнича республіка, революційний уряд якої здійснив ряд перетворень (і коли він устиг?) соціалістичного характеру. Однак Фінляндська республіка проіснувала лише три місяці. Місцева буржуазія з допомогою німецького імперіалізму (зарубіжний імперіалізм більшовики завжди охоче тулять до боротьби патріотів за своє національне звільнення, це стандартний хід і звинувачення) потопила революцію в крові; в країні почався період жорстокого поліцейського терору. Уряд Фінляндії відкрито став на шлях антирадянської політики (що правда, то правда, уряд Фінляндії таки став на шлях антирадянської політики, а що він мав робити? Покірно чекати, поки радянці його повалять?), активно включившись в інтервенціоністські авантюри імперіалістичних держав проти Країни Рад» (УРЕ).
Після того, як «напуганная ноябрьскими событиями буржуазия Финляндии стала лихорадочно готовиться к подавлению революционного движения…» (трактування Большой советской энциклопедии) — звичайно ж, змушений був «готовиться к боям с буржуазией и пролетариат» — чий, не сказано, але й так ясно чий, інтернаціональний, петроградський.