Хтось і доніс…
Хоча наше товариство за тодішнім новорічним столом і було ніби ж товариством однодумців, українців-патріотів (всі потай шкодували, що Україна в сімнадцятому, на відміну від Фінляндії, програла визвольні змагання), а бач… Хтось таки настукав. Із своїх, але чужих. (Чи й чужих серед своїх.) Мабуть, з ляку (поспішай донести — святе правило в есересерії, аби хтось не поспішив поперед тебе, бо тоді вже — капець!), чи й з переконання або кар’єристських спонук — люди є всякі…
Закінчувався вірш — і це я добре запам’ятав — і геть уже крамольним рядком: «Гей, братове, гей, де ж наш український Маннергейм?» Таки назвав поет білого генерала, хоч ми йому й симпатизували, та все ж треба було остерігатися. І в якому контексті назвав! Як кажуть, поставив усі крапки над «і». І стало зрозуміло, що Фінляндія лише привід, а написано про Україну та її втрачену долю.
Через пару днів після того новоріччя, зустрівши в клубі обласної письменницької організації, заклопотаний поет відвів мене в закуток, стривожено зашепотів:
— Друже, у новорічну ніч у мене вдома ти не слухав мого вірша про Фінляндію та про відсутність в Україні свого Маннергейма! Второпав? Не слухав, бо я… Я його не читав. Зрозумів? У мене взагалі не водяться антирадянські творіння. — І мить помовчавши, красномовно дивлячись на мене й хитро підморгуючи, додав: — Мене щойно викликали… Ну, до тих… компетентних хлопців, най здорові вони будуть!.. Доскіпувались, що за шедевр я читав за новорічним столом про Фінляндію і в якому контексті згадував білофінського генерала Маннергейма… Я відчув, що запахло смаленим… — Зітхнув: — За столом були ж ніби свої, а бач… Якась зараза, вибачай за непоетичне слово, капнула… До речі, про «капнула»… Пам’ятаєш анекдотик… Одна радість в СРСР — анекдоти! Так ось. Один тип перед смертю сповідується у свого друга-сусіда: пригадуєш, тебе вигнали з роботи?.. Так то я на тебе капнув — прости… А ще тебе запроторили на десятирічку в Сибіряку — теж я капнув… Прости. А той йому: прощаю, друже, прощаю. Але й ти мене прости… А той йому: за віщо? А пам’ятаєш, у тебе син народився?.. Так то я той, капнув…
І поет, забувши про непереливки з Маннергеймом, весело сміється… (Крім лірики, він часто забавлявся ще й епіграмами, епітафіями — себто був ще й гумористом.) Насміявшись від душі, повернувся до невеселої дійсності.
— А щодо того вірша, що я його тоді зопалу за новорічним столом прочитав, то я його… спалив.
— Я-ак?? — жахнувся я. — Такого вірша погубив!
— А ти хотів, аби мене за нього посадили? — резонно запитав поет. — Ні я від цього не виграю, ні наша поезія. Довелося клястися та божитися, що ніякого вірша про Маннергейма у мене не було і немає. І бути не може, адже він — ворог Країни Рад! — Озирнувшись, шепнув: — А щодо вірша, то я не погубив його, він у мене ось тут, — ляснув себе по лобі. — А туди навіть найзатятіші борці з українським буржуазним націоналізмом, які без мила всюди, даруй, лізуть, не заберуться. Прийде час — видобуду, надрукую…
Час прийде, але поета він уже не застане. Принаймні в цьому світі. Його не стане світлого і ще сніжного березневого дня 1987 року, якраз на порозі великих перемін на одній шостій суходолу Землі, що їх принесе Михайло Горбачов, перший і останній президент СРСР. А до розпаду червоної імперії, до 1991 року, коли Україна нарешті стане незалежною, залишалося ще п’ять років. Всього лише п’ять років? Триста з гаком років виглядали ми волю, то що там п’ять років. Поет, сподіваючись ще жити і ще, так і не встигне за клопотами буття переписати на папір свого вірша «6 грудня, Фінляндія», а тому й забере його з собою на той світ. І незаписаний, але створений твір назавжди — яка втрата! — зникне.