Здавалось, що дні Фінляндії лічені.
Це коли б я до розділів свого есею давав заголовки, то так би назвав цей…
Степан Музика (яким було його справжнє прізвище, тепер за давністю літ вже й не пригадую, хоч він буцімто й доводився мені якимось там родичем — радше всього, через дорогу навприсядки, — а звали його так по-вулишному, Музикою, тому що гармоніст він був — віртуоз, іншого такого в нас тоді не водилося, тож за ним і узвичаїлось: Музика та й Музика), так ось, Степан Музика з приміського селища Дніпропетровська, яке в реєстрі міста значилося, як вулиця Між’ярна, бо ж складалося всього лише з однієї вулиці, що пролягала між двома ярами, хоч тамтешнім людом чомусь величалася Сахаліном, як напивався, то таки дякував білофінському генералові Маннергейму в році, здається, шістдесятому, що в ті часи було, звісно, крамолою з крамол! Ось тоді в нашому провінційному виселку, забутому навіть у місті, до якого воно тулилося на далекій околиці, багато говорили про війну з білофінами у 1939–1940 роках і я тоді, хоч і знав про неї дещо з історії, теж звернув увагу, як наче б вона вчора відгриміла. Говорили, завдячуючи, звісно, Степанові. Власне, його неприкаяній й понівеченій на тій війні долі.
Степан Музика (для нас просто Стьопка), року народження, здається, 1919–го, строкову службу в Радянській Армії проходив у Ленінградському військовому окрузі. З цієї причини він одним з перших і загримів на фронт під час нападу Радянського Союзу на Фінляндію в листопаді 1939 року. («Аякже, — розказуватиме Степан не один рік, — хоч з німчурою і не воював, але все їдно, їдрі т-твою… фронтовик. Рядовий Північно-Західного фронту під командуванням товариша Тимошенка, щоб йому… гикнулося!.. Білофінів давили, землі їхні, родіну їхню заграбастували! На хрєн вона нам здалася, як ми й своїй землі толку не можемо дати!..»).
Було Степанові тоді десь літ з дев’ятнадцять, знаний був у нашому Між’яр’ї парубійко! На вид, правда, й дивитися ні на що, казали дівчата, а як заграє, як заграє — кращого йому уже й не знайдеш у всьому городі, а не тільки у нашому Сахаліні між ярами. Як ото співається: через ту бандуру бандуристом став. А Степан через ту гармонію першим парубком, гармоніст був хоч і самоучка, але ж класний! Від Бога! Володів винаходом німецького майстра Бушмана, як ніхто. Тільки розтягне, бувало, міх, як пробіжить довгими, тонкими і надзвичайно рухливими пальцями по деці з клавіатурою — «ґудзиками», як заграє, так гармонь у нього і ридає, і плаче, і сміється, і душу з тебе вивертає. Увечері тільки на вулицю нашу єдину вийде, перший акорд візьме, міхи розтягне, по ґудзиках пробіжить своїми незвичайними пальцями, так до нього з усього виселка й біжать хлопці та дівчата — сміхи, жарти, танці, співи… До півночі водив Степан за собою виселкову молодь, і все не могли вони нагулятися… І миршавенький — даруйте, Степан, рудий, ніс картоплиною, та ще й клишоногий, — вже прямо тобі красень, хлопець зух! Витязь ледь чи не билинний — от що так гармонь та ще в руках такого самородка!
Мав Степан — аякже! — і дівчину — співуха і танцівниця. До пари йому на гульках. Аж трусилася Катря, так танцювати любила. На роботу йде і наче притуптує та все наспівує… Чорноока, в’юнка, з лиця хоч воду пий. Куди тому Степанові, а бач… Музикою своєю кращу дівчину нашого виселка взяв і причарував… Всі їм щастя бажали. Все в них до весілля йшлося. Казали, що Стьопа до неї вже й старостів заслав, і старостів тих Катрині батьки пов’язали. На осінь і весілля задумали, Катрині батьки вже й кабанця для такого випадку викохували… Аж тут призов на строкову. В армію Степан пішов з гармонією в парі, повернусь, казав дівчині своїй, хіба ж таке весілля «відгрохаємо»! А поки що — чекай, красуне, першого гармоніста.
Катря й чекала. Та і як би вона не чекала, як Стьопчина гармонія у її вухах і вдень, і вночі озивалася… Та й Степан застеріг: на нашій свайбі, казав гордовито і спльовував через плече, затиснувши в куточках губатеньких уст недопалок, сам і гратиму, бо ж краще за мене цього ніхто не втне!.. «А я — танцюватиму, — обіцяла дівчина. — За мене теж ніхто краще не відчеберяє ніжками…»
Може б, воно так і сталося, як гадалося, якби СРСР не здумав напасти на Фінляндію в році 1939–му — мало йому своєї землі було?! В лютому 1940 року, як радянські війська з криками «За Сталіна!», «За Родіну!» штурмували «лінію Маннергейма» на Карельському перешийку, попав Степан, як він згодом казатиме, в катавасію. При штурмі був у перших лавах атакуючих. Біг, горло дер: «За Сталіна!», «За Родіну!», доки його й не підкосило. Полягло їх тоді, розказуватиме вже вдома, — у сірих шинельках з червоними зірками на шапках-вушанках перед фінськими траншеями та дотами!..