У діда Івана, крім мого батька, було ще п’ятеро хлопців. Шість синів-соколів! І всі були біля праці — механізатори, садівники. Дід змалку привчив їх до праці, тож трудилися на совість, колгосп будували, а разом з ним і нове життя. В машини душі вкладали. Пам’ятаю трактори, які вони водили — «катерпілери», «фордзони»…
Отож, батька мого, тракториста, з іншими такими ж селянськими хлопцями та молодими дядьками посадили на підводи і повезли в Кіровоград. Була рання осінь, пам’ятаю, тоді добре вродила цибуля. Все село нею пропахтіло. Чи не кожна сім’я везла її продавати. Тільки нам було не до цибулі — батька забрали. На скачки. Себто на перепідготовку.
Скільки вона мала тривати? Місяць, два. Загалом днів сорок. Це ж не строкова служба, тож батька ми чекали додому місяців через два. Чи й раніше. (Тоді навіть і в поганому сні не могло приснитися, що повернеться він через дев’ять років!)
Чекаємо з нетерпінням… Але місяць за місяцем спливає, а батька все немає й немає. Чого не повертається із скачків? І де він подівся? І чи хоч живий? А чутки в Малу Виску різні долітали, здебільшого недобрі, тривожні. Вже й 1940 рік, а від батька — ні слуху ні духу. Стали до нас вісті доходити, що батька (як і інших) взяли не на перепідготовку (нею лише прикривалися), а — на війну, що її згодом в СРСР буде названо білофінською кампанією. (Радянсько-фінляндська війна, яка буцімто була викликана «внаслідок антирадянської політики реакційного уряду Фінляндії», — так в УРЕ — тривала, як відомо, з 30.XI.1939 до 12.III.1940 року).
Хлопців зі степу в складі 171–го запасного українського полку, по суті, не навчених, зодягнених у благенькі шинельчини, з рушничками та по жменьці набоїв до них і кинули в сніги Карельського перешийку на сорокаградусні морози під кулі фінських «кукушок». Кинули, власне, на вірну загибель, як гарматне м’ясо.
А коли по весні сорокового деякі з тих, яких роком раніше забирали на скачки, почали повертатися з білофінської кампанії, то один з них, повернувшись і до Малої Виски, божився та хрестився, що бачив на власні очі, як «Яшку (мого батька) танкою роздавило».
— Убили батька! — голосила мама, плакали ми, діти його, плакала бабуся. В один день ми відчули себе сиротами, нікому в цьому світі вже не потрібними. Що ми тоді пережили — не буду й говорити. Це вже пізніше дізнаємось, як воно насправді було — через дев’ять років, як батько повернеться нарешті додому з «перепідготовки». А чекати ті дев’ять років буде все одно, що й усі дев’яносто. Що й цілий вік. Що сталося з моїм батьком, кращим трактористом, будівничим нового життя? Він потрапив у ті сотні тисяч (а втім, досі ніхто точно не знає, скільки насправді полягло наших на тім Карельськім перешийку), які на радянсько-фінляндському фронті були вбиті, покалічені, контужені й обморожені.
В шинельчині, що її наскрізь продувало крижаними вітрами недалекого звідти Північного Льодовитого океану, контужений і обморожений, він потрапив у полон. Як тисячі й тисячі інших червонозоряних бідолах, яких кинули загарбувати у фінів їхні землі.
А полон є полон. Та й для прикладу треба було якийсь там десяток полонених радянців, які приперлися заграбастувати чужі землі, скарати перед строєм. І батько мій, рядовий, селянин, колгоспний тракторист, який будував удома нове життя і якого під виглядом перепідготовки забрали на війну з білофінами, потрапив у їхнє число.
І поставили їх, ледь живих, під нашвидкуруч збитими шибеницями, накинули їм на шиї тугі зашморги — все. Кінець. Прощайся з життям. Та й хто тоді міг урятувати приречених?
І сталося те, що й досі я називаю дивом-дивним. Фінський офіцер, який командував екзекуцією, заінтригований, що воно виглядає ріжком з кишені гімнастерки у мого батька, який в ту мить вже попрощався з життям, витягнув (мабуть, саме Провидіння його підштовхнуло до того) простесеньку, любительську фотографійку, на якій було двоє діток, двоє хлопчиків.