Все це так.
Але була — і є, і буде споконвіку, — ще одна лінія Маннергейма (вже без лапок), хоч про неї мало хто знає. Зрештою, «лінію Маннергейма» (ту, що в лапках), поклавши перед нею на крижаному арктичному подихові недалекого звідти Північного Льодовитого океану десятки й десятки тисяч маленьких і безправних радянських людей (за віщо? В ім’я чого? Хіба що за якийсь там клаптик чужої території, якої в Радянського Союзу і так було до безміру, адже він займав одну шосту суходолу планети Земля), зодягнених в благенькі сірі шинельчини (кожухи і то не у всіх, з’являться пізніше), командуючий Південно-Західним фронтом Тимошенко таки прорве в лютому 1940 року… Та й немає таких ліній оборони, яких би врешті-решт неможливо було взяти. Буває, що беруть відносно й легко, як, наприклад, знамениту «лінію Мажіно» у Франції, на кордоні з Німеччиною. Її будували в 1920–1934 роках, добудовували ще й у 1940 році. Ця система укріплень розтяглася довжиною 380 кілометрів (довгочасні залізобетонні споруди, протитанкові й протипіхотні загородження, фортеці). І що ж? У 1940 році німецькі війська зайшли в тил «лінії Мажіно», і її гарнізон капітулював. Та й по тому. Нічого не дала крім втрачених коштів і «лінія Зігфріда», Західний вал — система укріплень на Заході Німеччини. Споруджена в 1936–1940 роках в прикордонній смузі (від Клеве до Базеля) довжиною 500 кілометрів із загальною глибиною близько 35–37 км; в центрі — понад 100 км. Була використана як плацдарм для наступу на Бельгію й Францію, хоч особливої ролі й не відіграла. «Лінію Маннергейма» у віках прославила радянська ідеологічна пропаганда, аби виправдати жахливі жертви, принесені в ім’я взяття її. Та й не була вона такою фантастично-незвичайною, як подавала її все та ж радянська пропаганда. Правий генерал-лейтенант Маннергейм: неприступність оборонної споруди полягає перш за все не в міцності матеріалів, з яких вона зведена, а в стійкості та мужності солдатів, які її захищають, а тут фіни виявились на недосяжній висоті!
Так ось «лінію Маннергейма» ціною колосальних втрат радянці таки подолають, а ось другу і важливішу встократ лінію Маннергейма (вже без лапок) так ніхто й ніколи не зборов. З тієї причини, що її взагалі неможливо було подолати.
Карл Густав Маннергейм — хоч як це не дивно, російський кадровий генерал-лейтенант, — навчили на свою голову фіна! — все життя стійко стояв на передовій, на своїй лінії оборони, і ця лінія справді виявилась непідвладною ніякому загарбнику, бо вона взагалі не могла бути подоланою.
Зрештою, «лінію Маннергейма» (в лапках) може збудувати будь-яка розвинена держава, а ось все життя стійко дотримуватись своєї лінії так, як робив це Маннергейм у справі захисту Вітчизни та її незалежності… О, не в кожній країні знайдеться подібний Маннергейм, визволитель своєї предківщини, творець і захисник її незалежності. Ось про цю лінію і йде мова у цій повісті. Та ще про те, як її напророчила Маннергейму, до того мало кому відомому, в жовтні 1917 року безіменна одеська пророчиця, ясновидиця і віщунка. І якщо перша «лінія» тяглася довжиною всього лише в 135 кілометрів, то друга взагалі не знала і не знає меж та кордонів, вона поза часом і простором простягається у віках і належить не тільки фінам, а й усьому людству — тому, що ніколи не нападає, а тому, що завжди стійко і мужньо захищає свою свободу і незалежність.
Це через сімнадцять літ по тому один з учасників тієї воєнної авантюри 1939–40 рр., що багатьом буде коштувати життя, дивом тоді вцілілий, — а був же кандидатом на вірну загибель, — студент Московського Літературного інституту імені О. М. Горького (пізніше стане відомим поетом), так ось він, згадуючи той лижний похід в чужу країну зі зброєю в руках, романтично-піднесено, не відчуваючи фальшу, оспівуватиме велику трагедію в дусі словесних дзеньків-бреньків:
Мала утіха, звісно, для приморожених — даруйте. Та й чого це їх вона, — Вітчизна — мала була стрічати немирно? Дітей, яких сама й віддала на заклання? Чи не тому, що насправді була їм не матір’ю, якою має бути кожна Вітчизна (якщо вона Вітчизна), а — мачухою, бо тільки нерідна мати може кинути дітей в пащеку Молоху.